Make your own free website on Tripod.com
 
Єретик 
(Шафарикові)

Запалили у сусіда 
Нову добру хату 
Злі сусіди; нагрілися 
Й полягали спати, 
І забули сірий попіл 
По вітру розвіять. 
Лежить попіл на розпутті, 
А в попелі тліє 
Іскра вогню великого. 
Тліє, не вгасає, 
Жде підпалу, як той месник, 
Часу дожидає, 
Злого часу. Тліла іскра, 
Тліла, дожидала 
На розпутті широкому, 
Та й гаснути стала. 
 
Отак німота запалила 
Велику хату. І сім'ю, 
Сім'ю слав'ян роз'єдинила 
І тихо, тихо упустила 
Усобищ лютую змію.. 
 
Полилися ріки крові, 
Пожар загасили. 
А німчики пожарище 
Й сирот розділили. 
Виростали у кайданах 
Слав'янськії діти 
І забули у неволі, 
Що вони на світі! 
А на давнім пожарищі 
Іскра братства тліла, 
Дотлівала, дожидала 
Рук твердих та смілих,— 
І дождалась... Прозрів єси 
В попелі глибоко 
Огонь добрий смілим серцем, 
Смілим орлім оком! 
І засвітив, любомудре, 
Світоч правди, волі... 
І слав'ян сім'ю велику 
Во тьмі і неволі 
Перелічив до одного, 
Перелічив трупи, 
А не слав'ян. І став єси 
На великих купах, 
На розпутті всесвітньому 
Ієзекіїлем , 
І—о диво! — трупи встали 
І очі рззкрили, 
І брат з братом обнялися 
І проговорили 
Слово тихої любові 
Навіки і віки! 
І потекли в одно море 
Слав'янськії ріки! 

Слава тобі, любомудре, 
Чеху-слав'янине! 
Що не дав ти потонути 
В німецькій пучині 
Нашій правді. Твоє море 
Слав'янськеє, нове! 
Затого вже буде повне, 
І попливе човен 
З широкими вітрилами 
І з добрим кормилом, 
Попливе на вольнім морі, 
На широких хвилях. 
Слава тобі, Шафарику, 
Вовіки і віки! 
Що звів єси в одно море 
Слав'янськії ріки! 
Привітай же в своїй славі 
І мою убогу 
Лепту-думу немудрую 
Про чеха святого, 
Великого мученика, 
Про славного Гуса! 
Прийми, отче. А я тихо 
Богу помолюся, 
Щоб усі слав'яне стали 
Добрими братами, 
І синами сонця правди, 
І єретиками 
Отакими, як Констанцький 
Єретик великий! 
Мир мирові подарують 
І славу вовіки! 

22 ноября 1845, 
в Переяславі 
 

Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших.
Псалом 117. стих 22
«Кругом неправда і неволя, 
Народ замучений мовчить. 
І на апостольськім престолі 
Чернець годований сидить. 
Людською кровію шинкує 
І рай у найми оддає! 
Небесний царю! суд твій всує, 
І всує 6 царствіє твоє. 
Розбойники, людоїди 
Правду побороли, 
Осміяли  твою славу, 
І силу, і волю. 
Земля плаче у кайданах, 
Як за дітьми мати. 
Нема кому розкувати, 
Одностайне стати 
За євангеліє правди, 
За темнії люде! 
Нема кому! боже! боже! 
Чи то ж і не буде? 
Ні, настаче час великий 
Небесної кари. 
Розпадуться три корони 
На гордій тіарі! 
Розпадуться! Благослови 
На месть і на муки, 
Благослови мої, боже, 
Нетвердії руки!» 
Отак у келії правдивий 
Іван Гус думав розірвать 
Окови адові!.. і диво, 
Святеє диво показать 
Очам незрящим. «Поборюсь... 
За мене бог!.. да совершиться!» 
І в Віфліємськую каплицю 
Пішов молиться добрий Гус. 

«Во ім'я господа Христа, 
За нас розп'ятого на древі, 
І всіх апостолів святих, 
Петра і Павла особливе, 
Ми розрішаємо гріхи 
Святою буллою сією 
Рабині божій...» 
«Отій самій, 
Що водили по улицях 
В Празі позавчора; 
Отій самій, що хилялась 
По шинках, по стайнях, 
По чернечих переходах, 
По келіях п'яна! 
Ота сама. заробила 
Та буллу купила — 
Тепер свята!.. Боже! боже! 
Великая сило! 
Великая славо! зглянься на людей! 
Одпочинь од кари у світлому раї! 
За що пропадають? за що ти караєш 
Своїх і покорних і добрих дітей? 
За що закрив їх добрі очі 
І вольний розум окував 
Кайданами лихої ночі!.. 
Прозріте, люди, день настав! 
Розправте руки, змийте луду. 
Прокиньтесь, чехи, будьте люди, 
А не посмішище ченцям! 
Розбойники, кати в тіарах 
Все потопили, все взяли, 
Мов у Московії татаре, 
І нам, сліпим, передали 
Свої догмати!.. кров, пожари, 
Всі зла на світі, войни, чвари, 
Пекельних мук безкраїй ряд... 
І повен Рим байстрят! 
От їх догмати і їх слава. 
То явна слава... А тепер 
Отим положено конглавом : 
Хто без святої булли вмер — 
У пекло просто; хто ж заплатить 
За буллу вдвоє — ріж хоч брата, 
Окроме папи і ченця, 
І в рай іди! Конець концям! 
У злодія вже злодій краде, 
Та ще й у церкві. Гади! гади! 
Чи напилися ви, чи ні 
Людської крові?.. Не мені, 
Великий господи, простому, 
Судить великії діла 
Твоєї волі. Люта зла 
Не дієш без вини нікому. 
Молюся: господи, помилуй, 
Спаси ти нас, святая сило, 
Язви язик мій за хули, 
Та язви мира ізціли. 
Не дай знущатися лукавим 
І над твоєю вічно-славой, 
Й над нами, простими людьми!..» 
І плакав Гус, молитву дія, 
І тяжко плакав. Люд мовчав 
І дивувався: що він діє, 
На кого руку підійма! 
«Дивіться, люде: осьде булла, 
Що я читав...» — і показав 
Перед народом. Всі здрогнули: 
Іван Гус буллу розідрав!! 
Із Віфліємської каплиці 
Аж до всесвітньої столиці 
Луна, гогочучи, неслась. 
Ченці ховаються... Мов кара, 
Луна в конглаві оддалась,— 
І похилилася тіара! 
Зашипіли, мов гадюки, 
Ченці в Ватікані, 
Шепочеться Авіньйона 
З римськими ченцями, 
Шепочуться антипапи, 
Аж стіни трясуться 
Од шепоту. Кардинали, 
Як гадюки, в'ються 
Круг тіари. Та нищечком, 
Мов коти, гризуться 
За мишеня... Та й як паки? 
Однієї шкури 
Така сила... а м'ясива!!! 
Аж здригнули мури, 
Як згадали, що у Празі 
Загелкали гуси 
Та з орлами летять биться... 
Конглав схаменувся, 
Зібрав раду. Положили 
Одностайне стати 
Против Гуса. І в Констанці 
Всіх ворон скликати! 
Та стерегти якомога 
І зверху, і здолу, 
Щоб не втекла сіра птаха 
На слав'янське поле. 
Як та галич поле крила — 
Ченці повалили 
До Констанця; степи, шляхи, 
Мов сарана, вкрили 
Барони, герцоги і дюки , 
Псарі, герольди, шинкарі, 
І трубадури (кобзарі), 
І шляхом військо, мов гадюки. 
За герцогинями німота; 
Хто з соколами на руках, 
Хто пішки, верхи на ослах — 
Так аж кишить! все на охоту, 
Мов гад у ірій, поспіша! 
О чеху! де твоя душа?? 
Дивись, що сили повалило — 
Мов сарацина  воювать 
Або великого А т т і л у! ' 

У Празі глухо гомонять, 
І цесаря, і Вячеслава, 
І той собор тисячоглавий 
Уголос лають! Не хотять 
Пускать в Констанц Івана Гуса! 
«Жив бог! жива душа моя! 
Брати, я смерті не боюся! 
Я докажу отим зміям, 
Я вирву їх несите жало!..» 
І чехи Гуса проводжали, 
Мов діти батька... 
 
Задзвонили у Констанці 
Рано в усі дзвони. 
Збиралися кардинали, 
Гладкі та червоні, 
Мов бугаї в загороду, 
І прелатів лава. 
І три папи, і баронство, 
І вінчані глави; 
Зібралися, мов іуди 
На суд нечестивий 
Против Христа. Свари, гомін, 
То реве, то виє, 
Як та орда у таборі 
Або жиди в школі... 
 
І — всім разом заціпило!.. 
 
Мов кедр серед поля 
Ливанського,— у кайданах 
Став Гус перед ними! 
І окинув нечестивих 
Орліми очима. 
Затрусились, побіліли, 
Мовчки озирали 
Мученика. «Чого мене — 
Чи на прю позвали? 
Чи дивиться на кайдани??» 
«Мовчи, чеше смілий...» — 
Гадюкою зашипіли, 
Звіром заревіли. 
«Ти єретик! ти єретик! 
Ти сієш розколи! 
Усобища розвіваєш, 
Святійшої волі — 
Не приймаєш...» — «Одно слово!» 
«Ти богом проклятий! 
Ти єретик! ти єретик!..— 
Ревіли прелати.— 
Ти усобник!..» — «Одно слово». 
«Ти всіми проклятий!..» 
Подивився Гус на папи 
Та й вийшов з палати!.. 
«Побороли! побороли!» — 
Мов обеленіли. 
«Автодафе! автодафе!..»  — 
Гуртом заревіли. 
 
І цілу ніч бенкетовали 
Ченці, барони... всі пили 
І, п'яні, Гуса проклинали, 
Аж поки дзвони загули. 
І світ настав... Ідуть молиться 
Ченці за Гуса. З-за гори 
Червоне сонце аж горить. 
І сонце хоче подивиться, 
Що будуть з праведним творить?! 
 
Задзвонили в усі дзвони, 
І повели Гуса 
На Голгофу  у кайданах. 
І не стрепенувся... 
Перед огнем; став на йому 
І молитву діє: 
«О господи милосердий, 
Що я заподіяв 
Оцим людям? твоїм людям! 
За що мене судять! 
За що мене розпинають? 
Люди! добрі люди! 
Молітеся!.. неповинні — 
І з вами те буде! 
Молітеся! люті звірі 
Прийшли в овніх шкурах 
І пазурі розпустили... 
Ні гори, ні мури 
Не сховають. Розіллється 
Червонеє море 
Крові! крові з дітей ваших. 
О горе! о горе! 
Онде вони! в ясних ризах. 
Їх лютії очі... 
Уже крові...» — Пали! пали!..» 
«Крові! крові хочуть! 
Крові вашої!..» — і димом 
Праведного вкрило. 
«Молітеся! молітеся! 
Господи, помилуй, 
Прости ти їм, бо не знають!..» 
Та й не чути стало! 
Мов собаки, коло огню 
Кругом ченці стали — 
Боялися, щоб не виліз 
Гадиною з жару 
Та не повис на короні 
Або на тіарі. 
 
Погас огонь, дунув вітер 
І. попіл розвіяв. 
І бачили на тіарі 
Червоного змія 
Прості люде. Пішли ченці 
Й   T e  d e u m  співали, 
Розійшлися по трапезах 
І трапезували 
І день і ніч, аж попухли. 
Малою сім'єю 
Зійшлись чехи, взяли землі 
З-під костра і з нею 
Пішли в Прагу. Отак Гуса 
Ченці осудили, 
Запалили... та божого 
Слова не спалили, 
Не вгадали, що вилетить 
Орел із-за хмари 
Замість гуся і розклює 
Високу тіару. 
Байдуже їм, розлетілись, 
Мов тії ворони, 
З кровавого того свята. 
Ченці і барони 
Розвернулись у будинках 
І гадки не мають — 
Бенкетують та інколи 
T e  d e u m  співають. 
Все зробили... Постривайте! 
Он над головою 
Старий Жижка з Таборова 
Махнув булавою. 

10 октября 1845, 
с. Марьинское

 

Ukrainian internet directory