Make your own free website on Tripod.com

Олександр ДОВЖЕНКО
СТОРІНКИ ЩОДЕННИКА

 2 IV 1942

— Гітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
— Чому в Азії?
— А ти думаєш, простять? Нам не прощають, хлопчику, нічого.
— Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми і безголові?
— Не варто поринати в давнину. А як поглянути вперед — не час про це думати. Спізнилися років на сто. Зараз, синку, не роз'єднуватись, а кувати єднання треба. І гордість наша перед людством у єднанні.
— Я не згоден.
— Бо дурний. Ти думаєш щось, ідіоте, про німецькі плани. Запам'ятай собі. Німці — мерці. Мерці і ті, хто з ними свідомо чи несвідомо.

Написати новелу чи епізод... у формі діалогу—може, про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій
темним і немічним в розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії. Пригадати тільки наші пам'ятники старовини, всі вони в г... і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумове слабенька, провінційна, що і знайшло своє жалюгідне завершення в N.

Кам'янець-Подільська башта, Меджибіж, Вінниця, Лавра... Видубець, Нікольський собор, Чернігівський ув'язнений музей і Спаська церква... Шабля Богдана і Суботів. Новела про ув'язнений музей. Розбазарювання Лаври... Занепад музеїв.

Витравлювання українського в Художньому інституті. Відсутність в архітектурі. В ім'я чого? За чиєю забороною? Про безбатченків і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях.

Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну, правдиву й чесну, і подати уряду, щоб після війни почати по-новому підходити до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено пам'ятників старовини? Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу... шкідлива і ворожа інтересам народу... бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік у соціалізмі.

5 IV 1942

Сотня наркомів. Всі молоді і середнього віку. Короткошиї, товсті і одягнені однаково. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади. А загалом непогані люде. Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком.

Уже сталося саме найстрашніше, чого я так боявся. На південному фронті уже разом з німцями є полонені українці, нібито з добровольчих батальйонів, їх розстрілюють, звичайно, так що й сліду од їх не зостанеться. Проклятий ГітлерІ Скільки ж народу спантеличить і загубить, скільки сліз, скільки буде розстрілів і які страшні козирі знову даються негідникам... вперед на много літ, скільки поживи для помсти і нищення народу. На українських ланах і селах, в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій долі. Така нещаслива, земле наша. Така наша доля нещаслива.

Часом думаю, ой як же ж багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе. І що найбільше шкода — в таких речах, де нічого заперечувати і де, по суті кажучи, ніколи він не повинен би мати для себе навіть скориночки.

П'ятнадцять сотиків! Горе, горе... Ми будемо ненавидіти бідного дядька і карати його за те, що поліз він на ці сотики. Ми будемо вбачати в цім його вину, а не свою помилку.
 
8 IV 1942

— Чому ви живете четверо в одній кімнаті і всі українці?
— А хіба не можна?
— Чому ви не взяли до себе одного?..
Церква божа непогрішима. Грішити можуть окремі лише священнослужителі.

12 IV 1942

Привезла мати до села своїх дітей у саночках. До дітей, а вони замерзли.

Коли думаю часом, що навіть мізерний N збирається розстріляти мільйон українців, як це недавно заявив цей гомеопатичний поетик, ...робиться так смутно на душі, що й не сказати. Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ. Скільки нужі повзає по народному тілу.

13 IV 1942

...Бувають у злочинців діти-квіти. Бувають і в героїв діти казна-що. А воно все одно море людськеє.

Учора вночі при свічці читав «На терновому дроті» Г. і Ж. Ж. трудно було мене слухати. Він позіхав, крутився на стільці, тріщав. Нарешті зірвався з місця, щоб не захропти, і почав... топтатися по кімнаті. Після читання він зрадів і зразу ж сказав жінці і Г. : - Ну пойдьомтє-Правда, той не пішов. Поговорили трохи Гарна приємна людина Г. і розумна. Але як мал0 він знає, яке убоге було, певно, його виховання Тільки хороша вдача і природний талан піднімає його і тримає в ньому якийсь  гарний людяний вогонь. Заговорили про словник український і про історію.ІБоже ж ти мій! Двадцять п?ять років немає Історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас

— Бийте, товариші, німців. Рятуйте народ, як славні Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда! — викрикують патетики.
— А що це за люди? — питають один одного адресати промов.
— А хто їх зна.
— Байда—та це ж наш старший лейтенант.
— А Сагайдачний?
— Це редактор німецької газети, читав його українські статті у звільнених селах. Страх, який ненавидний.
Горе, може, хоч ти навчиш нас, недобитків невдалої історії. А коли ні — умрем, навіки загинем. Оце подумав я і довго не міг заснути. І плакав наче я, і стогнав у сні, і чухався од руських блощиць.

14 IV 1942

Як мені жалько. Я не член Комуністичної партії. Написана і анкета, і біографія, а подати у фабричну ячейку нікому. Я не бачив там чистих рук. Горе мені.

Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в безпартійних лавах. Нехай мерзота лукава... робить своє каїнове діло. Хай ненавидять і плямують мене. Під моїм
українським дубом їдять жолуді... свині й шакали. Може, так і треба, «бо немає господа на небі». А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам...

К.— наркомгузно.

«Потім мене «перекинули». Далі я був «перекинутий». Потім мене «перебросили». Потім я «одкріпився», «прикріпився», «ув'язався».

Перекиданство — наше зло. Воно розвинуло у нас, породило дилетантство і поверхових безвідповідальних нероб. Перекидають його, як шматок г..., і він радіє, ось який послужний список — є чим хвастонутись.

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей.

Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...

Описати трибуну. Нашу трибуну робили якісь невідомі майстри з якогось особливого дерева і, видно, закляли, заворожили її. Вона відрізнялася од всіх трибун тим, що на ній ніхто не міг сказати правди. Які вже було смільчаки не сходили на неї часом, але щось заводило язика і вони говорили таке щось. Сходили з трибуни. А як тільки скінчиш говорити, зійдеш з неї, знову неначе все стає на своє місце. Що й говорити, вона була заворожена і говорили на ній, як уві сні. Всі говорили одним тоном. Дехто, ставши на це зачароване місце, мінявся так, що його не можна було взнати. Тому, мабуть, і стенограми треба потім правити, вони схожі на промови, як дрова на дерево. О, трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.

Як мені жалько (згадав оце), що знищили хутори на Україні. Скільки це коштувало грошей! Як би це пригодилося зараз! Як згидило наш чудовий пейзаж, і скільки бездарності і холоду було в цім непотребстві. Чого тільки не робилося гей у нас та й на Вкраїні, гей-гей та й на «соняшній» Україні!..

17 IV 1942

Читав сьогодні «На терновому дроті» Микиті Сергійовичу. У нього ангіна: закутався платком і в шинелі. Увесь білий. Страшно нагадав мені чогось Кутузова. Бесіда була довга і надзвичайно приємна. Гарна і розумна людина. Багато перестраждав, постарів і збирається реставрувати українське господарство. Буду допомагати йому скільки вистачить сил.
А зараз буду побільше писати, поки можна.

18 IV 1942

Авіацію переоцінили. Все ж таки вона більше сприяє утвердженню житлової кризи, ніж перемозі.

Зло — від людської дурості.

Два вороги покалічили мені життя. Перший — Гітлер, що одняв у мене народ, хату і нещасних батьків, другий — Б., що вигнав з роботи мою жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість і пригріває у себе моїх убивць. Він же знищить, очевидно, і моє ім'я. Фактично я уже не робітник кіно, якому я віддав шістнадцять років.

22 IV 1942

— Ви знаєте, нас було 60 чоловік. Так 59 убило, тільки я один жив,— сказав мені фотограф Ф., радісно і вдоволено сміючись...

К., на мою думку, зовсім охамів. Я перестану до нього ходити. Сьогодні я прочитав йому мою листівку «До німецького офіцера». «Нащо ти пишеш «я», подумаєш, фігура, ім'я». Я вийшов з почуттям глибокої огиди до цієї підсліпуватої, страшно злої і грубої чиновної людини. К чортовій матері!

А лист я написав гарний. Я чомусь вірю, що він матиме великий практичний успіх. Може, хоч один офіцер почне «ворочать мозгами». Уже я не даром був отут.

Сьогодні у мене в кімнаті хтось із учасників Великої Вітчизняної війни украв книгу — вибрані твори Коцюбинського. Смерть німецьким окупантам! Хай живе соціалізмі

Випхали мене з Києва NN. залишили нещасних моїх батьків безпритульними. Щодня ходили мимо хати, і ні один не зайшов. Ніколи було... А потім і самі повтікали в закритих машинах, так і не побачивши «ні одної сльози». А батьків моїх кинули на смерть. Скільки жив буду — не прощу. Будь ви прокляті, холодні, жорстокі кар'єристи...

23 IV 1942

Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де.

Німецького офіцера взяли до полону і повезли до штабу корпусу. Везли їх, власне, цілу групу.

— Хто нас буде розстрілювати? — спитав один офіцер.
 
Перекладач передав запитання командиру. Командир подивився на офіцера.

— А хіба ви зробили щось таке, за що вас, на вашу думку, треба розстріляти? — Піймався. Офіцер замовк. Він перелякався. Він уже зрозумів, що його не розстріляють. А те, що він робив з людьми, потонуло.

— Спитай його, що він зробив таке?

— Я нічого не зробив.

— Брешеш. На жаль, я не можу тебе розстріляти при всьому бажанні. Наказано вам жити.— Командир сплюнув і затягся цигаркою й одвернувся. Вони проїздили через зруйноване вщент німцями село.

24 IV 1942

— Вас не розстріляють. Вас поселять разом з румунами, італійцями. Офіцери зблідли.

27 IV 1942

Рік війни минає. Убито мільйон людей. А герой один — Люба Земська. О, Україно, як же ти збідніла героями!

Перечитав знову Історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна. Нігде правди діти — і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані...

2 V 1942

Чиновник Неофіт вийняв з коробки цигарку. Вмить запалилося п'ять сірників. Неофіт упустив на підлогу бумажку. Шість пар рук розривають бумажку на шматки. Неофіт рявкнув на шофера. Сім сердець возненавиділо шофера.

Учора бачив, як N перекладав у своєму нічному столику украдену у мене книжку Коцюбинського, 2 том. Так мені стало гидко і так противно, що й досі не можу прийти до тями. Поклав йому сьогодні у книжку записку — <Сія книга украдена вором N у Довженка в час Великої Вітчизняної війни у місті Воронежі». Побачу, що буде. Яка гидота! Боже, яка аморальна... гидота! Красти... Куди я попав?

3 V 1942

Сьогодні був V Микити Сергійовича. Теж говорив йому про необхідність фіксування імен героїв Вітчизняної війни, звертав увагу на прикре, недбайливе ставлення де пам'яті героїв революції, що майже ні в одному селі не було меморіальних дощок, ні пам'ятників місцевим героям, що поклали своє життя за Велику Жовтневу революцію...

Про жінок, про необхідність закидування листівок до наших українських жінок. Все це було сприйнято радо і по-хорошому. Йому, правда, здалося, що, утворюючи при фронтах і арміях книги героїв, треба доручити це чесним людям і головним чином заносити мертвих, бо «є багато впливових людей, що позаносять у ці книги себе і своїх родичів у першу чергу». Вірно, звичайно, бо ще Святослав сказав, здається, «Мертві сраму не імуть», чого не можна сказати часто про живих.

— Чи не занадто дехто з українців заліз у свої українські рахунки? Чи не забули марксизму й історії? Чи не забули, що справа зараз не в українських проблемах?

Я трохи заперечив. Справа головним чином у стражданні за судьбу народу і боязнь за його знищення. Коли я прочитав, що німці вивезли до Німеччини 50.000 українських дівчат і жінок, я плакав. Але я не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивіз взагалі жінок.

І це цілком природно і законно... І почуття гордості за свій народ — законне почуття.

Пропозиція моя писати листи до української жінки прийнята з великим задоволенням. Очевидно, ніхто раніше про це не думав. А це значить ще раз, що ніхто з полкових і бригадних комісарів не думав про народ.

4 V 1942

Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви, і страждання народу, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел, а на рахунок українців цими ж таки руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюровщина й антисемітизм з усіма наслідками м'ясорубок, краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.

Бійці й лейтенанти орють на фронті, оборюють зенітні гармати. Цю землю можна їсти, а вмерти за неї — хоч зараз.

Співають уночі українських пісень. Таке життя, такі люди, такі урочисті настрої, що тільки на війні.

Коні в хатах. Цілий корпус. Хлопчаки зійшлися і розмовляють, хвастають, у кого в хаті кращі коні. Які коні розумні, що вони їдять, що люблять, як їх зовуть.

10 V 1942

Випадок. Узнав про наступ уже ввечері. Полковий комісар не сказав мені про нього вдень. Не належить мені про такі речі знати. О, дружба... О, кар'єра! Тісно на Україні. Більш
як для двох ніколи місця не вистачало.

13 V 1942
 
Недавно була розмова з П. К. про поетів і письменників. Про страждання.

— Мені нема діла до їх страждань. Це їхня приватна справа.

— Вони страждають не з приватних причин, а від народного горя.

— А... а жити вкупі не дозволю. І розселив.

14 V 1942

Учора перед оформленням наказу про прийняття мене до армії спитав мене Браун, чи не член я Верховної Ради. Я одповів, звичайно, що ні. І подумав собі, уже на це запитання, що я чую ного сотий раз: все-таки краще, щоб люди думали — і чому він пак не член Верховної Ради, ніж коли б говорили один одному — і нащо було таке дермо вибирати до Верховної Ради.

15 V 1942

— Я полковий комісарі Я вам наказую!—кричав у штабній редакції один поет на другого.

23 V 1942

На передову лінію.

Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі. А найстрашніше—що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину, їх не учила Батьківщина — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

...Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.

Народ український загине в цій війні, товариші патетики. Не озлоблених темних жорстоких молодців треба посилати б за військом у трибуналах, а цілителів духовних ран і каліцтв, чутливих і розумних, що знають ціну крихотці добра в лиху годину. Народ наш загибає... Гине... Велика тризна.

26 V 1942

Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших. Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах.

Вона одповідала на всі запитання коротко і правдиво, її правдивість і фатальна одвертість збивали слідчих з пантелику і вселили в них глибоку до себе антипатію. З кожною хвилиною вона відчувала, що кожне запитання, кожна відповідь були чимось вроді заступа землі в її яму, де вона вже почувала, що лежить на дні. Але вона одповідала мов кам'яна, без пристрасті і пози. І тільки в кінці, коли вона почула, що допитувачі уже не стримуються і задають їй питання зло і пристрасно, коли вона, раптом осяяна передсмертною ніби блискавкою, побачила їхні ситі обличчя, і холод, і повне незнання і бажання знати, як живе народ і що він переніс, вона сказала:

— Слухайте, я знаю, що мені не вийти звідси, тут ось...— вона поклала руку на серце,— щось мені каже, що прийшла моя смерть... що я зробила щось заборонне, й зле, й незаконне. Так от я хочу у вас дещо запитати.

І вона стала їх допитувати, для чого вони кинули її німцям, для чого вони дурили її до останнього дня, для чого вони заспокоювали її танками, а все кинули. Що вони боягузи і брехуни. Що вона не знає батьківщини і т. д. і т. п.

— Не судити вам мене треба, а просити пробачення, що мусила я спати з німцями, що не вилазила з-під них півроку, і рід мій чесний, нерозбещений, не повія я, а мучениця. Не злочинниця я, а темна і нещасна. Бийте мене, я годувала вас і одягала, я проводжала вас горючими сльозами, довелося горючими і стрінути. Ви винні, а не я.

13 VIII 1943

Переїзд до Степного фронту, їхали по-дурному, по-українському — кожна машина окремо, внаслідок чого, звичайно, розбрелися і не всі приїхали. По дорозі поле бою під Томарівкою з мінами, трупами, вибоїнами, смородом (Описати).

І. Г.— молодий генерал... розумний і порядний комуніст, член Військової ради фронту. Так же, як і у всіх, не вистачає синтетичного думання. Так же, як і у всіх, спить серце зачинене, ніхто в нього не заходить... Класовий чистун. Але безумовно хороший. Брак загальної культури, як і у всіх.

Поруч з ним анекдотичне комедійна постать генерал-майора Шевченка чи Хевчен-ка, якого треба обов'язково скористати в п'єсі. По зовнішності, манері рухатись, говорити і особливо сміятися — це дурень, одеський жук. Кітель у нього тісний, кашкет великий, голена голова, великі зуби і сміх. Як він сміявся, оповідаючи про бомбардирування!

15 VIII 1943

Чіткості і точності у військовому господарстві у нас все-таки нема. Це наш радянський недолік, так би мовити, національний.

Я спостерігав на передовій позиції серед гарматного грому під час бою командирів. Я бачив в їхніх очах заховане страждання і страх смерті. Це великий труд. Тут іде така витрата волі людської, як ніде і ніколи в світі.

Я бачив, як лежали вночі поранені на дорозі. Як жалібно стогнали вони од ран, од нестерпного болю. Вони були, мов покинуті діти.

Записати докладно розмову з генералом N про зрадниць Вітчизни. Як він розстрілював їх, як допитував перед розстрілом. Як одна розповіла, що вона вже два роки живе з офіцером, що взяв її, коли їй було 15 років. Як вона любить його.

Багато розмовляв з полковником Галієвим про трагедію безпорадності наших погано вихованих нещасних дівчаток. Мені було приємно, що наші погляди сходяться. Як жаль, що у нас мало таких людей.

28 VII 1943

Запропонував М. С. Хрущову утворити орден Богдана Хмельницького, 29 серпня ранком у Померках. Він прийняв цю пропозицію з задоволенням.

Просив його також кинути війну і зайнятися мирним будівництвом. Бо без нього молоді нічого путнього не зроблять. Уже починається мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повторення зимових харківських арештів. Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже повторюється. Через це так багато людей повтікало з німцями.

Перед початком мітингу коло пам'ятника Шевченка появився бомбардувальник ворога. Почалася стрілянина, був дощ. На трибуну вийшов Микита Сергійович з Жуковим. Всі заспокоїлись. Мітинг був зворушливий.

У театрі Шевченка одбувався концерт, після якого ми пішли на товариську зустріч з урядом і генералітетом.

Був приємний, як і завжди, Микита Сергійович і маршал Жуков, чудесний маршал.

5 Х 1943

Позавчора увечері був у N. Він прийняв мене радо і привітно... Він дякував і вітав мене з приводу «Битви...»

Я докладно розповів йому про всі основні недоліки Главка хроніки і її мікро-вождя В., радивши замінити його більш порядною і недрібничковою людиною... Говорили про «Україну в огні». Я розповів йому, як її бояться друкувати через те, що в ній є критичні місця. Як блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконав ці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями. Він дав мені згоду на те, аби видрукувати «Україну в огні» всю цілком і негайно.

Говорили про війну, про «стиль» визволення. Я розповів йому про наших армійських дурнів, у яких нема любові і співчуття до народу, про тупих районщиків, про підозру, арешти та інше непотрібне і шкідливе. Потім я приступив до самого цікавого, що давно вже не дає мені спокою. Я розповів йому свою точку погляду на землекористування у колгоспах. Я доводив, що 1/4 гектара на родину—це шкідлива, нежиттєва річ, яку треба негайно замінити чимось протилежним. Треба не бідністю заганяти основних людей країни до колгоспу, а навпаки — достатком і законним обов'язком, не 0,25 гектара, а цілий гектар на родину, щоб було де працювати підліткам, дітям, чи дідам з бабами, чи й собі у вільний від колгоспу час. Я наводив багато деталей свого плану, прикладів тощо.

— ...Зараз мені важко дати вам відповідь,—відповів мені N.—Але я думаю, що-саме вашу ідею здійснити, можна дати й гектар. Це не суперечить ні принципу влади, ні принципу колективізації.

Мені було приємно слухати ці його слова. Я відчув, що не даром про це заговорив.

Займуся цим питанням детально і напишу т. Сталіну доповідну записку. І Хрущову.

5 XI 1943

Розмова з Микитою Сергійовичем про колгоспи, про бідність.

— Є декілька причин бідності — безземелля, відсутність тягла, стихійне лихо, відсутність посівматеріалу. Колгоспний лад не має цих причин. Отже, коли колгосп бідний, я завжди кажу: шукайте дурня. Дурень голова колгоспу і є одною основною причиною бідності.

Микита Сергійович любить цю тему; він говорить про неї часто і завжди цікаво. Він оживає, коли торкається питань землі.

Ми в'їжджали в Київ з М. С. Хрущовим удень 6-го листопада 1943 року. Се було в день визволення. Київ був очищений од німців п'ятого листопада вночі.

Микита Сергійович:— Володіє і керує той, хто ордер виписує, а не той, хто промови виголошує. (Стосовно організації житлового і комунального господарства).

Розмова на засіданні ЦК і Раднаркому... була надзвичайно цікава, і я дуже радий, що був на ній. Промовляв Микита Сергійович з надзвичайно тонким знанням людини і ситуації. Тут діставалося всім мерзотникам і пройдисвітам... що поводяться як завойовники і сволота в місті, захоплюють кращі будинки, майно, меблі, виставляють скрізь свої пости... Яка гидота, який я був правий, коли говорив про це давно.

Микита Сергійвич прищучив при мені цих молодців. Ясність його критичного розуму і державний підхід до всіх рішуче питань — надзвичайні, але він одинокий. його оточення слабке і малоініціативне.

Написати оповідання під назвою «Місто-підлабузник» — на основі розмови з П. М. Г. про станцію Гришино, що його перейменовувало дурне підлабузництво на Єжово, Шумілово, Баліцкоє, Ягодин, Панасград і т. д.

— У вас, товаришу, вибачте, свиноматочна точка зору на світ. N.— сильніший за Гітлера. Гітлера буде знищено спільними зусиллями прогресивного лю'їства... N.—лишиться. Я визнаю його за свого переможця.

26 Х 1943

Записати діалог мій і Г. на тему — єдність протилежностей.

Я прийшов до Г. довідатися про долю списку співробітників кіностудії, що беруться до армії.
Г.— Я передав учора Леоніду Романовичу. Вчора вночі.
Я-Ну?
Г.— Не знаю. їдьте, дізнайтесь.
Я.—А де він?
Г.— Навідайтесь додому. Він живе на цьому... як його... Одним словом, провулочок, а за його будинком такі, знаєте, круглі ворота. Я.— Це, щоб ви знали, Покровський монастир.
Г.— Не знаю. Да? Не знаю.
Я.— Не дивно.
Г.— Чому?
Я,—Тому, що ви не цікавитесь нічим, крім програми і наказів.
Г.— (зав'язуючи перед дзеркалом краватку).—Ну от.
Я.— Ви не ображайтесь. Ні один наш радянський губернатор, ні вікарій не знає, коли і як засновано його місто, чим воно славне, чим знамените. У мене була розмова в Чернігові з К. Він, повірте, не знає річки Стрижня, на якій біля мостика  жив.
Г.— Ну да. Він увесь час думав, як посилити молочне господарство, поголів'я коней...
Я.—Потім його заарештували як ворога народу по обвинуваченню, що він труїв худобу ящуром. Це, так би мовити, єдність протилежностей.
Г.— Ха-ха. Ну й язик. Ну як вам не соромно?
Я.— Не турбуйтесь. Після його розстрілу виявилося, що ніяких коней він не труїв  і загинув безневинно, але на певному даному етані, чи пак, відрізку часу це було правильно.
Г. зареготав діалектичним своїм реготом. На цьому я й пішов.

Учора ввечері, зайшовши в «Марселі» до Панча й Копиленка, зустрів молодого старшого лейтенанта. Се був скульптор Макогон, про якого я так часто згадував, боячись, що він загине на війні з ласки К. Макогон справив на мене гарне враження. Се, безумовно, обдарована людина. Треба йому допомогти.

26 XI 1943

Німці пограбували нас найлютішим грабунком: вони забрали до Німеччини наших дітей. Множество підлітків років по 12—13 вивезено до Німеччини для онімечування і роботи. Множество дітей одірвано од своїх дурних і нещасних матерів, що породинно виїздили до Німеччини, і завезено безвісти. Фашисти нанесли нашому нещасному народу рани не тільки сьогодні, а й на майбутнє, і ми довго-довго це почуватимем.

Учора Б. розповідав мені, що ні в Англії, ні в Америці <Битва за Україну» не йде. Закляті наші друзі союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнучи до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозувальники нашої крові не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину.

Мати живе у моїй кімнаті. Мені стало трохи легше на душі.

Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав
Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши підкорити собі Європу.

Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх старечих надій на добро, крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів, і, безумовно, вповні вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни.

Життя батькове було нещасливе. Він помер восьмидесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, нездійснений ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства...

28 XI 1943

Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю добре, наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся якось за це. Але я вірю, що, не дивлячись ні на що, не дивлячись на громадянську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не
зіб'є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак як воно є і як бачу життя і страждання мого народу. Я знаю: мене  обвинувачуватимуть в націоналізмі, в християнстві і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б'ється на всіх грізних історичних фронтах. Але не це лежить в основі твору, не в цьому річ. А річ у жалю, що погано здали ми Гітлерюзі проклятому свою Україну і звільняємо її людей погано. Ми визволителі всі до одного давно вже
забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними нечистими, винуватим перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями.

Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної людської доброти до своїх рідних людей. У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж як не мені сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові папірці у мертву географічну карту. Смутно мені.

Смутно мені і тужно не даром. Сьогодні я нарешті говорив по телефону з Хрущовим, що приїхав з Києва до Харкова. Було досить погано чути, і я не все розібрав гаразд. Але те, що я почув і той тон, повний обурення і гніву, яким зі мною було говорено, і ті звинувачення, які мені були пред'явлені Микитою Сергійовичем, остаточно пригнобили мене. Виявляється, я ошукав Микиту Сергійовича, я написав в «Україні в огні» щось вороже нашому народу, партії і уряду, який я обурив своїми брутальними ворожими випадами. Відповідальні товариші, що читали мою писанину, з огидою знизують плечима, не розуміючи, як це Олександр Петрович міг написати отаке. Я образив Богдана Хмельницького, я наплював на класову боротьбу, я проповідую націоналізм і т. д. Я слухав Микиту Сергійовича і думав: не міг я і ніколи не зможу нічого заподіяти шкідливого Сталіну, уже хоча б через те, що зобов'язаний йому своїм життям; коли ж я в якихось формулюваннях чи навіть думках і помилявся, то помилявся не один, адже, я. Помиляються і в війні, і в
політиці, і навіть у комбайнах. Я не проти класової боротьби і не проти жорстокої розправи зі зрадниками Вітчизни. І не я ображав Богдана. Я ображався перший за Богдана. Я вісімнадцять років творив радянське комуністичне мистецтво і глупо підозрівати мене у ворожих тенденціях та ще в такий ось надзвичайний час. Я розумів проте по тону, яким зі мною говорилося, що Сталін обурений мною, а за ним і Хрущов, що вони по невмінню прощати ніколи мені не забудуть помилок «України в огні», примислюючи до них таємну мою ворожість до політики партії, і що в моєму житті почнуться сумні і невеселі зміни.

Уже в різних колах почала розповсюджуватися балаканина про заборону повісті і постановки, і я відчую скоро по сивому своєму катку увесь тягар розправи. Бог з ними. Бог з ними. Не треба мені ні компанії, ні нічого. Не треба ні близькості, ні зустрічей. Не треба нічого. Уже сьогодні Яновський одмовився друкувати в журналі «Перемогу». Юля сказала: «Можете не друкувати, якщо боїтесь, ми ображатися не будем».

Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. «Один генерал дививсь на них у бою і плакав»,—розповідав мені Віктор...

І ще розказував мені Віктор, що у Рокосовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокосовський з золотими вставними зубами. І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчився у чомусь вельми важливому.

28 XI (1943)

Сьогодні 28 листопада у мене нещасливий день. Почуває моя душа, що в моєму житті почнуться нові смутні і тяжкі часи. Все потонуло в злі.

28 XI (1943)

Я просив у передмові високих своїх читачів незлобливо поправити мене доброю своєю порадою. Спасибі їм, поправили малі в великості своїй.

Сьогодні майже цілу ніч не спав. Почуваю себе душевно пораненим. Не хочеться жити. Очевидно, амплітуда коливань од «геніального» злету в «Битві» до «контрреволюційного» болота в «Огні» напротязі одного місяця — очевидно, ці гострі одночасові страви міцних кухарів не на мій шлунок і не по серцю. Так не можна. Так гріх керувати митцями.

29 XI (1943)

Один з парадоксів нашого часу є наявність у многих людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпраців-ники, що два роки проливають свою кров... не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший скривавлений сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина — це не тільки земля, а рідні люди, плоть од
плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва. Що затьмарює їм душу, що засліплює очі? Те саме, що й до війни. Якийсь дефект виховання і стилю нашого життя. Холод формалізму.

Я хворий. У мене болить аорта і все тіло. Болить недобре голова. Заборона оповідання і взагалі усе навколо цієї справи зруйнували мене у повному розумінні свого слова. Не знаю, як я й переживу це горе. Коли б не мати і Юля, умер би, щоб не жити і не мучитись. Художнику треба, очевидно, мучитись усе життя.

29 XI (1943)

Ніяк не можу прийти до тями і не скоро, очевидно, прийду — од тягара заборони «України в огні». Я ходжу спустошений і пригноблений. Сум в'ялить мою душу і сором. Неначе всі добрі люди тикають на мене пальцем — дивись, мовляв, он іде писатель-недопака, що написав чортзна-що не книжку, ану його.

Зведення повідомляє про залишення нами Коростеня. Отже, Київ наш много-страждальний, поранений мученик, знову під загрозою, знову тремтять його нещасні недобитки, поглядаючи в тривозі на кривавий захід. Знову сидять голодні, без світла і води, без одежі, тепла і спокою. ...Хто глитнув горя з повної чаші так, як упиваються ним на Україні? Ніхто. І коли подумати, то і в минулих віках ніхто не рівнявся з нами, киянами, у пригодах страшних і народному лиху.

Як я жалію, що я вже не молодий, що не мені вже носити меч воїна і молот чи сокиру робітника-будівника своєї безконечно любимої землі, розореної, поруйнованої і тим кращої й милішої моєму серцю.

Я працював би день і ніч хоч сто років і ніколи б не знав ні втоми, ні нудьги, і ніколи б не надокучала мені робота. Коли б не серце, вимучене й знесилене од болю

2 XII (1943)

ТОРГІВЛЯ ПОРАНЕНИМИ

У Середній Азії і на Кавказі в шпиталях торгують пораненими москвичами. Один поранений коштує сьогодні 6—7 тисяч карбованців, важко поранений каліка — дешевше.
Купують поранених москвичів у шпиталях... для «сопровождения инвалида войньї в Москву», що є для провожатого нічим іншим, як правом в'їзду до столиці, де він потім поринає в людський океан і подібними ж способами купує собі прописку і квартиру. Про це розповідав мені вчора Маневич, що прибув з Тбілісі, про це розповідала мені раніше й Маркіна, що спостерігала це явище в Ташкенті.

3 XII (1943)

Є люде, для яких наказувати — значить, лаятись.

Мене скрутило горе. Од Хрущовського телефону, од заборони, од звинувачення, од руйнації виробничих планів, од усього, що впало на мене несподівано, я захворів. Мені не хочеться ні жити, ні думати. Чи, може, я захворів просто. Я надзвичайно чутливий і ранимий. Я боюсь, що гнів, який упав на мою голову, перекинеться на моїх людей.

З XII (1943)

За моїх часів у Києві зникли такі пам'ятники культури:

Михайлівський монастир з церквою дванадцятого віку. Верхівка Ірининськиї церкви одинадцятого віку.

Нікопольський собор, збудований Мазепою—надзвичайної краси церква в стилі українського барокко. Дзвіниця цього монастиря.

Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією, звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився Ломоносов. Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря. Пам'ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що роздирає лева. Києво-Печерська Лавра—Успенський собор, геніальна по красі церква, рівної якій, може, ніде немає.

Межигірський Запорозький спас—монастир колишніх запорозьких козаків. Чимала кількість других церков старовинних на Подолі.

Десятинна церква. Трьохсвятительська старовинна красива .іерква.

Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова.

Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгінська, Енгг.іьса, Прорізна і частина Пушкінської вулиці—архітектура XIX століття, що придавала місту особливий його власний стиль...

Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев'ятнадцятого, » сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота—разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в. багатьох смислах. Так мені часом здається. Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи
Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім'я їм — позичене убозтво, претензійне й брутальне.

Яка шкода, найпотворніші будинки в Києві... зосталися цілі...

Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією.

Не підлягає ніякому сумніву, що в перший рік війни, коли ми одкотилися бог знає куди, на окупованій території люде не вірили в наше переможне повернення, не могли вірити.
Вони думали, що сталася велетенська катастрофа, внаслідок якої розпочалася нова тяжка ера. Що «граница на замке», »малой кровью», «на чужой территории» виявилося блефом, і дивовижна моторошна навала Європи з листівками, радіокриком, дисципліною і матеріально-технічними ресурсами паралізували уяву ї пригнобили й зламали свідомість великого множества, якщо не всіх людей. Тому сьогодні наші звільнені люде фактично повернулися до нас з другої епохи, «неіснувавшої», але, безумовно, мислимої як реальність. Цього ніхто з наших не знає, бо про це ніхто не скаже, боячись звинувачень у «приспособленчестві» чи духовній зраді, самі ж наші не здатні, через своє виховання, додумати становище звільнених і знева жають їх як «трофейний» живий інвентар.

Велика кількість так званих злочинів проти Батьківщини має своєю причиною саме оцю свідомість і буде каратися як звичайна зрада чи класова ворожість і людей двічі нещасних, двічі ошуканих буде велике множество.

На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад на пройдене життя треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі. все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од. своїх я знав здебільшого образи і провінціальну зневагу. Бог з ними.

5 XII (1943)

Війна досягла найвищого ступеня.

У Києві розповідали, що німці вже не вірять у свою перемогу. І до краю збентежені своїм становищем, питають часом наших людей:

— Розкажіть, поясніть нам, як і чому ви воюєте? Ми абсолютно цього не розумієм. Коли б нас було так поруйновано і пограбовано, ми давно б уже склали зброю.

Очевидно, німці ще провоюють рік, тримаючись на дисципліні і силі наказу. Ми. вступаємо в сорок четвертий рік, найтяжчий і найжорстокіший рік світової історії. Моральний занепад певних верств людства досяг свого апогею. Політика, дипломатія, торгівля проллють у цей рік стільки руської і нещасної української крові, що-страшно й подумати.

6 XII (1943)

Сьогодні ранком мати розповідала, як умирав мій брат Андрійко. У нього з дитинства було порочне серце, і він знав, що він не жилець на світі, про що не один раз. казав і матері. Коли внаслідок ускладнення од грипу він, хворий на серце і нирки,. уже почав пухнути, батько вирішив одвезти його в Київ полікуватися. Запрягли свого коня, поклали хворого Андрія і поїхали на станцію Мена. їхати треба було 25 кілометрів. Сніг з дощем. У возі трусько. У Бабі Андрій, стомлений і змучений. дорогою, перемерзши, попросив батька спинитися.

— Ні, синку, поїдемо вже мерщій. Ти хворий. Хто тут нас прийме до хати? Давай уже їхати.

Проїхали ще півдороги. Прибули на станцію. Внесли Андрія на вокзал. Поклалис на лаві. Пішов батько підкинути коню сіна. Вертається. Андрій повернувся до стіни.

— Що, Андрійку? Що, синочку? Тобі погано? Трудно тобі?

— Трудно, тату, трудно. Ай...—Андрійко три рази дихнув, заплакав і вмер. Підійшов поїзд. Забрав пасажирів і рушив собі далі, а батько поклав на віз-Андрійка і, тяжко плачучи, повіз його додому. Приїхав, чую, стукає коло воріт.

— Що ти?

— Приймай, мати, снідати.

Я глянула. А він лежить. Чорне волоссячко. Красивий, красивий. А на похорон, зійшлися всі кутки. А дівчата вкрили його квітами і так плакали, так плакали над ним. А він лежав, їхній молодий, у квітах красивий, красивий, кращий від усіх. що зосталися в живих. Я трохи не вмерла від плачу... Так, коли батько віз його до Мени, кінь увесь час завертав сани додому. Батько не знав, що з ним сталося, думав, що він сказився. Аж воно ось що. Віщував ото смерть.

6 XII (1943)

Сьогодні одвідав мене Л. Арнштам, добрий мій друг, з яким останні часи я, на. жаль, не мав змоги зустрічатися часто. Оповідав багато інтересного...

Розповідав про Шостаковича. Шостакович написав знову геніальну восьму симфонію. Блискуча рецензія на цю геніальну симфонію, що була написана по репетиції одним з кращих музикальних дослідників, однак, не була видрукувана в «Правде». Сталось щось типове для нас і таке ж тяжке й невимовне, як і завжди. До Шостаковича підійшов раптом N, привітав, щось шептав, а далі... словом, вияснилося зі слів N.. що восьма симфонія твір трагедійний і тому контрреволюційний і антира-дянський. «Чому на початку війни Шостакович, коли ми навіть відступали, написав.-річ бойову, оптимістичну, а зараз, коли ми наступаємо і б'ємо ворога, він пише трагедію? Значить, наша перемога для Шостаковича трагедія. А раз так, значить, він - на боці ворога?»

Отаку безглузду і підлу нісенітницю учинили нікчемні сучасники й колеги геніального руського композитора, яким сьогодні може пишатися не тільки увесь наш Радянський Союз, а й весь чесний культурний світ.

А мистецький Комітет? Що він? Він повірив і вирішив, що Шостакович знову «на ущербі». Отаке-то.

Так, очевидно, побудовано світ, що великим людям завжди при всіх ладах жилося незатишно й тоскно. І Леонардо, і Мікеланджело, і Сервантес, і Чайковський, і Бетховен, і в яку епоху, в яку галузь не заглянь, скрізь життя Шостаковичів ішло під одним і тим же трагічним знаком. Отже, так було, є і буде.

6 XII (1943)

Умер Омелян Ярославський, вічна і добра йому пам'ять. Був людиною доброю і

кришталевою. Комуністом високого інтернаціонального плану, великої чесності. Любив мистецтво, митців, землю, квіти. Любив і цінував красу. Комуністична партія втратила благородну і змістовну людину, одну з небагатьох.

Пухом земля і добра пам'ять!

У Кам'янці-Подільському кидали з круч у прірву угорських жінок і дітей. Деякі кати тут же божеволіли і самі кидалися за своїми жертвами.

31 І 1945

Сьогодні роковини моєї смерті.

Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості.

4 III 1945

Я кінорежисер. За все своє творче життя я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукуваної на хорошій плівці кваліфікованими лаборантами.

Кінотеатри жалюгідні, екрани подібні до поштових марок, маленькі, як правило, скрізь, і нікому на думку не спаде, що екрани можуть бути великими і враження від картини — зовсім іншим — величним і прекрасним. Звук аморальний і аморальна обробка плівки, брудної, з миготінням <бриліантів», засвічена і вбога.

На мене находив гнітючий сум при одній лише думці про перегляд картини. Вона скрізь і завжди була гіршою, ніж я уявляв її і творив. І се було одним з нещасть мого життя. Я був мученик в результатах своєї творчості. Я ні разу не мав насолоди, навіть спокою од споглядання результатів своєї безмірно тяжкої і складної праці. І чим далі, тим все більше переконуюсь я, що 20 років кращого свого життя потратив я марно. Що б я міг створити!

9 VIII 1945

...Осатаніло людство. Я вірю в можливість його самогубства. Я не хочу далі жити. Не хочу готуватися до наступної війни.

Труменова атомна бомба — це й є оголошення нової ери. Почалася нова ера. Вона не буде ерою миру.

14 XI 1946

Дванадцята година. Не сплю.

Мене з'їдає туга по Вкраїні. Завтра мушу «захищати» в Міністерстві план фільму, мов злодій... що виторговує собі копійку.

Сьогодні Ваня Запорозький приніс мені мої останні фото. Поглянув і відчув, що не довго вже ходити мені по чужій землі. Скоро одвезуть мене на мою рідну Україну.

Жалько мені Юлю. Жалько покидати вірну дорогу душу на загибель і поневіряння серед вовків.

30 Х 1949

Сьогодні свято в Україні... Возз'єднання земель. Здійснення мрій народу мого на протязі довгих століть і мрій моїх, моєї юності.

Святкують всі трудящі. Тільки я, мов проклятий всіма, всіма забутий і ненави-димий кимсь, один, здається, у цілому світі сиджу і плачу на самоті.

Яку пекельну кару придумано для мене!

Холодну, довгу, тиху смерть. Немов нема мене уже давно й не було. Неначе-я й не жив на світі, і не трудивсь, і не творив нічого. І Батьківщину наче нелюбий і (мов) вигнаний помилуваний пес живу, доношую розбите хворе серце.

Усе в мене болить. Нема неначе точечки живої. Ніщо не радує мене. Похований по самому останньому розряду, нікому не потрібний... Хто ж прокляв мене? Батько? Мати?
Сестри? Вороги? За що? За ту ж таки любов і за ту саму мрію, що. її, здійснену, святкують всі сьогодні на Вкраїні.

Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого...

Тяжко мені жити.

(Зосталося чотири дні до закінчення сценарію. Чи й витягну: так усе в мені болить...)

15 V 1952

«Минають дні, минають ночі...» Летить мій час і труд мій гине марно. Заборонено мою недописану «Каховку». Вся подорож, думки і мрії, весь творчий, величний і красивий план твору — все ні до чого. Порожніх півтора року... як жаль мені мого часу. Коли вважати, що кращими роками творчої людини є роки між 50 і 60, то у мене найдорожчі ці роки пропали майже марно. Починаючи від нещасливої помилки «Україна в огні», я мав протягом десятка років зриви, одні лише зриви: «Китай», «Прощай, Америко»,
«Антарктида», «Повість полум'яних літ», «Каховка». Та-фактично і «Мічурін» був наполовину зірваний, у всякому разі понівечений.

О, Б - - - - - - -в!

Теперечки вже, мабуть, небагато зосталось зриватись: не витримає серце.

Мобілізую все, що є в мені, на нову і вже чи не останню спробу створення трилогії про колгосп. Тільки де ж мені брать уже сили і віру в творчу перемогу?'

2 XI 1952

...Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на Україні. Нехай зневага і зло людське вирують круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так, я України син, України. Родила мене мати в степу, у полі зростав я, знав щастя і горе у полі — велике життя — і в перетворенім степу над великою урочистою рікою серед народу, де поживу я, втішу своє серце, порадуюсь. щастю його.

5 XI 1952

Пощо одняли в мене матір-Україну? Нащо збіднили, пограбували моє життя? Вже я білий увесь. Доля моя, пошли мені сили створити ще хоч дві картини про комунізм. Тоді хоть і вмирати.

26 II 1954

Помер Яновський Юрій. Тільки що одержав телеграму з Києва і говорив з Оленою' по телефону. Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень в націоналізмі, з огиди до дурнів безсердечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям. Вічна пам'ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий.

Хто ж сьогодні заробить на Вашому сумному некролозі? Хто перелічить Ваші' недоліки, хиби. Ваші «злісні намагання» повалити державу робітників і селян, яких Ви так любили? Хто покладе собі за це гроші в кишеню? І. Л. чи якась інша гра-фоманська потвора, жорстокосердна, безжалісна й темна?

Нарешті Ви перестали бути винуватим, перестали заважати комусь і загрожувати хорошими п'єсами. Шаную Вашу любов до народу і чесність.

18 VII 1954

...Три роки ходив до мене в дім генерал С. під виглядом знайомого. На «ти» перейшов і, видно, людина була добра. Скільки він мені розповідав всіляких страхітливих речей про своє відомство, про свого шефа Берію. І потім одного разу раптом заявив: «Прощайте, я більше до вас не прийду». А Юлії Іполитівні: «Я мав велику неприємність по службі. Лаврентій Павлович потребував від мене знищувальну доповідь на Довженка. Я сказав, що совість не дозволяє мені нічого, окрім доброго, писати про нього. Тоді Берія грубо
вилаяв мене».

З тих пір я ніколи не бачив генерала...

6 Х 1954

Москва. Похмуре сіре небо. Гримлять важкі машини за вікном. За дві години я вже почув тут про свій стан так багато прикрих речей, що вже не рад поверненню. Вже не з моїми нервами боротися з недолею. А до того ще й грошей у домі нема і дістати нігде і вже навіть заїкатись про них не можна, бо й тут уже оббрехано мене. Вже К. Дістав фальшивку, ніби я за рік минулий заробив якусь шалену суму.

З 0-вим зустрівся хороше. Се єдина людина, що ставиться до мене добре. Тільки що він може?

28 Х 1954

Я подумав недавнечко: «П'єса моя «Потомки запорожців» не буде поставлена зараз. Її не пустять ні зверху, ні знизу. Глядач мій не народився. Він народиться десь у двотисячному році.

29 Х 1954

...Скромненька наша Україна. Все села та села. Хатки, як пташки, та й усе. Мало міст, мало гордих і пишних будов. Століттями ми тут руйнували та кров проливали свою й ворожу. Так хочеться вірити, що все у нас світле в майбутньому.

7 XI 1954

...На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна по національному питанню і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якшо мій народ не спромігся на власну вищу школу,— вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...

24 XI 1956 (за день до смерті)

Причина сірості, безкрилості, нудної буденності нашого мистецтва полягають головним чином в тому, що автори творів стоять холодні й байдужі в одній площині з фактами, з предметами своїх творів. Високе «умственное плоскогорие», висота і ясність точки зору художника-митця і глибина його світогляду під впливом тридцятилітньої ентропії поступилася своїм місцем діляцтву, байдужості і спекуляції на реалізмі плазунів безідейних і дрібних. Нема ні любові, ні пристрасті нема. 


Олександр ДОВЖЕНКО
СТОРІНКИ ЩОДЕННИКА
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi