І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні,—
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни,—
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
Їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці..
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні... Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» —
Зненацька чийсь голос дівчина почула,—
То крамар паничик біжить.
 
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?»
Питає дівчина його.
Аякже! є різні,— чим маю служити?
Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі...» —
«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
Їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки».— «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» —
Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» —
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут...» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса...
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза...