(Михайло Драгоманов. «Чудацькі думки про
українську національну справу». Київ, 1913. Видавниче Товариство «Криниця».
Ц. 60 коп.)
«Мысли чудака об украинском национальном вопросе» — так у російському перекладі
треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського
політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з
російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий
український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога,
бо перші два видання були надруковані за кордоном — перше на сторінках
радикального «Народу» 1891 року, друге — у Галичині; його видав ідейний
послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892
року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як
бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж
українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках
української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням
цієї книжки. «Чудацькі думки» разом з іншими працями Драгоманова з українського
національного питання, як, наприклад, «Историческая Польща й велико-русская
демократия», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Вільна спілка» та низка
інших статей, надрукованих у женевській «Громаді» і інш., були у той час
найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріялом з цього питання. Погляди,
висловлені у «Чудацьких думках», викликали гарячі дебати і палкі суперечки.
Після смерти Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі,
зміцніла, розвинулася, але багато з того, що він говорив, залишилося і
до наших днів повним глибокого значення і не втратило своєї ваги. Тому
треба вітати українське видання цієї праці українського політичного мислителя,
якого, хоч і великі його заслуги у справі національно-політичного формування
свідомости українців,— мало знає українська суспільність. Нема сумніву,
що праці Драгоманова, коли стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть
мати великий вплив на розвиток її політичного самоусвідомлення і будуть
сприяти встановленню нормальних взаємин між росіянами і українцями, бо
питання цих взаємин широко і багатобічно висвітлив Драгоманов у згаданих
працях. Відбилося це питання і в «Чудацьких думках».
Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові для українського суспільства
і, до певної міри, не сходилися з усталеними твердженнями українського
національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва книжки, що самим
заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка книжки —
боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське
суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської
культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців.
Тон книжки — полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів
«Правда», що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно
ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого
вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї.
В той самий час «Правда» посилено пропагувала культ власних національних
«святощів». «Правду», як орган з яскравим націоналістичним забарвленням,
відзначала політична поміркованість; вона захищала льояльність і так звану
«угоду» між українцями і поляками, власне кажучи, урядовими колами їх у
Галичині, висловлювалася проти соціялістичних і радикальних гасел і вороже
ставилася до Драгоманова, бо бачила в ньому головного оборонця їх і дис
кредитувала його в очах українського суспільства обвинуваченнями в «об'єди-нительстві»
і «обрусительстві». Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив
з полемікою проти «Правди», надавши їй принципового характеру і громадського
інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав
хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував
сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною
відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці.
У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей
і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки
ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих
національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною
методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в
них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних
ілюстрацій з метою переконати українців, що «сама по собі думка про національність
не може довести людей до волі і правди», що «думка про людськість вище
думки про націю», що остання може навіть стати причиною насильства над
людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити
національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних
і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини. Драгоманов
у різних місцях своєї книжки кілька разів вертається до цієї думки, доповнюючи
й розгортаючи її та ілюструючи прикладами суперечносте між цією ідеєю і
тогочасною українською ідеологією. Популярно написані, ці сторінки книжки
Драгоманова читач сприймає з непослабним зацікавленням, вони свідчать
про широку обізнаність автора у цьому питанні. Інтерес зростає там, де
автор пристрасно полемізує, обеззброюючи супротивника непереборними аргументами
ерудиції, гармонійности і наукової обгрунтованости своїх поглядів. Якщо
для українського читача «Чудацькі думки» цінні суттю думок, що їх розгортає
автор, то для російського читача не позбавлені інтересу будуть ті сторінки
праці Драгома-нова, де він говорить про ставлення українців до росіян і
російської культури. Тут не зайвими будуть кілька ілюстрацій.
«Правда», обурюючися захопленням російською літературою на Заході, висловлювала
думку, що література ця «не підходить до європейського духу», бо «замість
того, щоб радіти з життя... росіяни все говорять про нещасних та бідних»...
це «люди не нашого духу, не нашої навіть крови, в азіятської жовтої, перейняті
наскрізь не нашою вірою, а буддистською» (ст. 10—11). Показуючи необґрунтованість
критерію, до якого звернулася «Правда», оцінюючи літературні явища, Драгоманов
захищає російську літературу і бачить цінні якості в тих рисах її, які
осуджує «Правда». На його досить своєрідну думку, «російське письменство
через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше
національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім
по одежі тих думок, по тих пригодах, котрі воно описує, це письменство
само собою виходить національне і осібне» (ст. 25). Визнаючи величезне
значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська
література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати
по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи
далі цю думку, Драгоманов робить висновок: «українське письменство доти
не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати
всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через
Петербург і Москву» (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє
поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: «подумайте
ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.—
С. П.), коли вона ще збунтується й проти російського письменства?»
(Ibid.)
Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав досить наукового
такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому українства,
могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши відповідного
якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні причини,
що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частку
провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено,
бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і широких
громадсько-наукових інтересів. Він називає «лицемірством» з боку москалененависницького
українолюбства розпалення упередження проти російської літератури, бо те
краще, що написане з українознавства, написане російською мовою, в той
час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури вимагали, щоб українська
мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого наукового знання, щоб
нею створити українську науку і журналістику. Цей докір Драгоманова вченим,
що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми зрозуміємо
краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто скористався
українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в цьому
його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад .культур ного
рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства,
Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних
і наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного,
Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських
учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич
і Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов
перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі
критика культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє
великий критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського
знання, і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова — це конечність
оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською
наукою, літературою і політикою (ст. 56), але на даній стадії найближчий
до цього шлях таки пролягає «через Москву і Петербург»: «зовсім не думаючи
голосити «смерти українському письменству»... а, власне, бажаючи добра
українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, ¦
хто відкидає російське письменство, як буцімто нічого не варте, і тим відкидає
найприступніший для нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода,
й хоче засудити цю громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а
то ¦ц й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» Ц українською
наукою, белетристикою й т. і.» (ст. 58).
Особливо цікавий читачеві IV розділ «Чудацьких думок», присвячений історичному
висвітленню обрусіння на Україні. Щоб висвітлити питання, Драгоманов притягає
аналогії з історії державно-національного централізму старих і середніх
віків, латинської централізації у римській церкві і таких самих прагнень
з практики східних церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за
нових віків аж до пореволюційної Франції і Німеччини. Драгоманов небезпідставно
відзначає, що «французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому
систему, підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили
попередні заходи французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні
батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій,
мадяризацій, обрусіння і т. д.» (ст. 103). Переконаний, що обрусіння не
є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности,
Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання
про доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною
централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської
суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув
і обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність
довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському
лібералізмові, Драгоманов помилився, покла-даючися на нього. Якщо він думав,
що після того, як скинуть цензурні кайдани з українського слова і в Росії
прийде політична свобода, «в які-небудь 5—10 років однією силою педагогічних
аргументів початкові народні школи у нас стали б національними», то події,
свідками яких ми були кілька місяців тому, свідчать про дещо інше: підтримка
лібералів в українському питанні виявилась далеко не одностайною, при чому
деяка частина їх не тільки не визнала за українцями політичних прав, а
навіть почала боротися проти них, а питання про українську народню школу
взяли під сумнів навіть під поглядом педагогічним.
Яскраво і сильно написаний розділ про українські «національні святощі»,
що проти них різко повстає Драгоманов, вбачаючи в них небезпеку для розвитку
здорової національної самосвідомости. Виходячи з основної думки, що «національність
є тільки фунт, форма та спосіб», він переконливо доводить потребу переглянути
закорінені в українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні
відмінності, як на щось варте консервування і глибокої поваги.
«Мова — не святощі, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить
нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом» (ст. 152).
«Чудацькі думки» Драгоманов висловив і розвинув ще 1891 року. Як я відзначив
вище, вони суперечили тим поглядам на національне питання, що переважали
серед українців. Але хоч і незвичні, і для того часу парадоксальні, вони
відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю, так були
перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що ідейні супротивники
Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення його з української
родини, як «об'єдинителя і обрусителя» (ст. 27), не могли не зважати на
них і, до певної міри, не засвоювати їх. Такою є сила справжнього знання
і непідкупного почуття. Ця риса зберігається за працею Драгоманова в значній
частині її і дотепер, коли її вперше видано на терені російської України.
Щоправда, видавництво зробило пропуски і відзначило трьома крапками ті
місця, які здавалися йому кримінальними. Але і дещо пошматовані «Чудацькі
думки» все ж дають можливість пізнати кращий публіцистичний твір Драгоманова
українською мовою. Велика провина видавництва — неохайність видання: велика
кількість друкарських і коректурних помилок. Бракує ознак редакторської
праці: нема ані пояснень до імен, ані приміток, хоч вони і потрібні читачеві.
Наприкінці не можна не побажати, щоб слідом за «Чудацькими думками» надрукували
і інші твори Драгоманова, написані українською мовою. Неувага до пам'яті
і науково-публіцистичної спадщини визначного українського ідеолога — сором
для українців. Багато з того, що Драгоманов написав з українського національного
питання, тепер бібліографічна рідкість, і потреба перевидати ці твори на
російській Україні є справді пекуча.. Чим швидше це буде зроблено, тим
краще для розвитку політичної думки на Україні, бо спадщина Драгоманова
і до цього часу не втратила свого значення, і, ставши приступною ширшим
колам читачів, вона сприяла б увічненню пам'яті свого творця, який так
прислужився і російському, і українському суспільствам у пробудженні серед
них інтересу до питань політичного життя.
