Make your own free website on Tripod.com
 СИМОН ПЕТЛЮРА 
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ  
Digital Ukrainian Library
 Статті та документи 
З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В МИНУЛОМУ РОЦІ 
Наш огляд українського життя в минулому 1907 році не може бути повним. І це не наша вина. Багато подій, багато фактів з життя України лежить поза тими межами, які може переступати редакція. Приневолена рахуватись з обставинами політичного моменту, вона не може подати різнобічної і безсторонньої оцінки проявам національного життя і вияснити їх значення для пролетарських та трудящих українських мас, інтереси та ідеали яких редакція взялась боронити. Події політичного характеру, що мали місце в житті українського народу, діяльність українських політичних партій — все це, хоч і «кричить про себе» і вимагає од політичного органу відповідного освітлення та оцінки, не може по обставинах моменту бути використаним в нашому огляді.
Та як не тяжкі обставини, яким важким тягарем вони не впали на «вільне» слово, все ж вони не змогли цілком вбити політичних змаганнів українського народу: під кригою реакції не зупинялась течія політичного національного життя, не переставала текти і час від часу давала про себе знати то в таких подіях, як, приміром, з'їзди українських політичних партій, то в резолюціях, які виносились цими з'їздами, то, нарешті, в прилюдних виступах представників партій в російському парляменті — в Державній Думі. Звістки про такі події показують, що там, в глибині народнього життя українського народу відбувається цікавий процес диференціяції українського громадянства на класи, на групи, на гурти. Інтереси цих класів протилежні, не однакові; українська буржуазія, буржуазна інтелігенція єднається біля радикально-демократичної партії, українські трудящі маси, на чолі з українським пролетаріятом, гуртуються біля партії соціял-демократичної. Є деякі звістки про те, що частина буржуазної соціялістичної інтелігенції намагається організувати окрему партію українських соціялістів-революціонерів. Знов теж були по газетах звістки, що й українські націоналісти ворушаться, хоч поки що з їхніх заходів нічого не виходить.
Досі партія українських націоналістів, або, як вона себе називає, Українська Народня Партія, нічим на ділі себе не показала і залишається пустоцвітом на українському політичному полі. Мало дає про себе знати і Українська Демократично-Радикальна Партія. Чувати про неї можна було тільки тоді, коли людність ставала до виборів, та і то ці чутки далі газет не йшли. Реальної сили і впливу на вибори ця партія не мала. Під своїм партійним прапором не провела ні одного депутата. Це, одначе, не завадило їй стати близько до Трудової Громади другої Державної Думи: інтереси «хозяйственного» мужика-хлібороба і українського буржуазного інтелігента дуже близько підходять одне до другого; не треба через це й дивуватись, що українські демократи-радикали на своєму з'їзді винесли резолюцію про свою солідарність з програмовими домаганнями парлямент-ської Української Громади.
Єдиною українською політичною партією, що не зупиняла своєї роботи в українських масах, була Українська Соціял-Демократична Партія. В газетах подавались звістки, що в минулому році відбувся з'їзд цієї партії, на якому вироблена була між іншим резолюція про відношення до другої Думи, про умови з'єднання з Російською Соц.-Дем.-Роб. Партією і т. д. Деякі факти з життя організацій цієї партії, напр., резолюція київських робітників У.С.Д.Р.П. про терор та анархістичні засоби боротьби, звернули на себе увагу мало не всієї преси, як російської, так і української, і примусили навіть буржуазні органи преси озватись в прихильному для згаданої партії напрямку.
Куди більшу змогу висловлювати політичну думку і боронити національні права українського народу могла Трудова Українська Громада другої Державної Думи, але, правду кажучи, свого завдання вона не виконала як слід. В самій Державній Думі впливу особливого вона не мала. З боку програмного ця політична організація не могла считатись [вважатись] за виразницю інтересів всього українського народу. Намагання ж її з'єднати під своїм прапором різних по політичних переконаннях депутатів, нав'язати їм спільну програму, примусити їх підлягти спільній фракційній тактиці та дисципліні треба признати неслушними і навіть реакційними. Національний прапор, під яким виступала ця організація, мусів стати тим спільним ґрунтом, на якому депутати України могли од часу до часу погоджуватись між собою і в питаннях програмних, і в питаннях парлямент-ської тактики. Ставши на такий ґрунт. Громада зробила велику помилку і зашкодила скорішому поділу українського громадянства на протилежні по своїх економічних завданнях соціяльні групи, так потрібному для розвитку класової боротьби на Україні. Ідеали української трудової групи, поскільки можна було про них судити на підставі виданої нею програми, мають народницько-буржуазний характер і стоять далеко од послідовно-демократичних ідеалів робочого класу. Навіть у справі оборони прав українського народу перед парляментським представництвом усіх народів Росії, депутати — члени Громади показали себе мало усвідомленими в тих справах — малодосвідченими. В багатьох випадках, приміром, коли обговорювався бюджет державний, вони не скористувалися слушним випадком і не оцінили заходів і політики правительства з погляду інтересів українського народу. Загальний політичний розвиток Громади був невисокий, через це і виступи членів її в парля-менті не робили великого враження ні на парлямент, ні тим більше на українські трудящі маси. Більш видатною треба признати діяльність Української Громади в справі видавництва власного органу. «Рідна Справа» — так звався орган Громади,— редаґувався досить вміло, жваво і інтересно, хоч, звичайно, програмова сторона його мала ті ж самі дефекти, ті плутанини, що й програма самої Громади.
Переходячи далі до ітогів громадського життя українського громадянства за минулий рік, доведеться сказати, що воно було млявим і малопродуктивним. Причина цієї млявости лежить почасти в загальних умовинах сучасного політичного моменту, почасти ж в самому українському громадянстві, занадто ще молодому, малокультурному і нерозвиненому. Єдиними огнищами, де більш-менш помітно було це життя, були українські Просвіти. Гуртуючи Круг себе здебільшого українську буржуазну інтеліґенцію, ці товариства не могли розвинути широко своєї діяльности, з одного боку, через перешкоди адміністрації, а з другого, через неактивність і тих громадських елементів, які здебільшого вступають членами до Просвіт. Найбільш визначилась за минулий рік своєю діяльністю київська Просвіта. Діяльність ця виявилась у виданні популярних книжок, в улаштуванні вечорів, присвячених пам'яті або творам українських письменників, нарешті, в тому, що товариство уряджувало популярні відчити для народу (приміром, про холеру). Такий самий характер мала і діяльність другої визначної Просвіти — одеської — з тією тільки різницею, що тут на першому плані, замість видавництва книжок, треба поставити уряджування рефератів та клубних співочих вечорів з танцями. Незначна своїми розмірами і впливом діяльність українських Просвіт пояснюється в значній мірі, крім згаданих нами причин, ще й тим, що найбільш активні елементи українського громадянства — робітники — примушені стояти за порогом цих товариств. Висока членська вкладка, при злиденному бюджеті українського робітника, не дозволяє останньому брати участи в Просвітах, наблизити їх до життя, поставити їх ближче до інтересів українських робочих мас.
Коли взяти діяльність Просвіт в цілому і, приймаючи на увагу всі несприяючі для цієї діяльности обставини, вияснити, чи багато дали вони для українського робітника, то довелося б прийти до того виводу, що користи тут було дуже і дуже мало. Загальна тенденція діяльности Просвіт має інтеліґентсько-буржуазний напрямок і українському пролетаріятові для задоволення своїх культурних потреб доведеться шукати інших шляхів, інших культурно-національних товариств, коли все в них і надалі зостанеться по-старому.
Мало поки що виявило свою діяльність і Українське Наукове Товариство, засноване у Києві. Поки що круг його інтересів наукових обмежується старовиною, минулою історією України. Реферати, наукові зібрання, публічні лекції, що влаштовувались Товариством, або історико-літератур-ного характеру і для широких кругів українського громадянства особливого інтересу не мали, коли не щитати {включити] сюди рефератів проф. Павлуцького про український стиль, Біляшевського про український орнамент і публічних лекцій І. Стешенка про українських шестидесятників. До вивчення сьогочасного життя України Товаристві» ще не приступило, не дивлячись на те, що це життя вимагає пильної уваги до себе. Колективній науковій інституції і слід би було в першу чергу заходитися коло вивчення та студіювання сьогочасного життя. В деяких лекціях, улаштованих Товариством, бракувало лекторам уміння захопити слухачів чисто зовнішньою стороною своїх викладів, іншим не ставало ясного принципу, критерію, виходячи з якого, лектор освітлював би свою тему.
В цілому влаштування публічних лекцій з українознавства треба признати дуже корисною справою: вони дають санкцію українському науковому слову, приваблюють до української науки ширші круги громадянства і торують шлях для розвитку української науки.
Зупинившись над українськими публічними лекціями, ми поруч з ними повинні згадати і курси українських наук, що почали викладатися з 1907 року по університетах, що існують на Україні, та тільки нічим не виявляють, що удержуються вони з коштів українського народу і повинні були б нести цьому народові національну науку. Курси українських наук заведено поки що в Харківському та Одеському університетах. В першому почав читати лекції (українською мовою) по історії української літератури проф. Сумцов, у другому, теж українською мовою, прив.-доцент Ол. Грушевський по історії України. В Київському університеті по історії української літератури читає лекції проф. Лобода.
Початки української науки в університетах не можна не признати бажаним і позитивним придбанням і для прав української мови, а ще більше для розвитку українського народу. Українські лекції — то перший крок до того, щоб на Україні наука викладалась по-українському, щоб вона була національною не тільки по формі, але й по суті, по змісту.
Деякі органи української преси признають таким придбанням і указ Св. Синоду про українську мову в церков-но-приходських школах Подільської Єпархії. Але, на наш погляд, цей указ (видано його було восени минулого року) більше має шкідливе значення, бо підготовляє вдячний ґрунт для зросту клерикалізму в українській одежі. Цей указ сливе нічого не дає для справжньої демократичної українізації народної просвіти на Україні. Шкільна справа у нас, як раніш, так і в минулому році перебувала в ненормальних обставинах; народня школа стояла далеко од народніх мас не тільки по формі, по мові, але й по загальній бюрократичній постановці початкової науки.
Як ставилось українське громадянство до чужої школи? Чи виявило воно якісь активні бажання, щоб таку школу змінити на рідну, свою? На ці запитання треба одповісти: виявляло, змагалось за українізацію просвіти, але, на великий жаль, ці змагання реальних наслідків не принесли в минулому році, коли не щитати -[рахувати] згаданих нами початків національної науки на Україні. І тим з більшою приємністю треба підкреслити в цих змаганнях участь самого народу, українського народу — народу сіл, робітників тощо. Протягом минулого року різні групи українського громадянства засилали до українських газет численні листи, в яких заявляли, що вони хотять, щоб на Вкраїні заведено було по школах (вищих, середніх і нижчих) рідну мову, рідну науку. В листах засилались привітання українським студентам, щоб вони не зупиняли своєї боротьби за українізацію просвіти на половині шляху, а щоб доводили її до кінця, пам'ятаючи, що тільки тоді справа просвіти на Україні буде приносити користь, коли ця просвіта стане національною не тільки по мові, а й по змісту.
З-поміж цих листів особливо визначились листи селян та робітників українських. Такі листи треба визначити, як об'єктивні докази того, що національна свідомість починає прокидатись серед широких мас українського народу і що, значить, український національний рух не є тільки рухом одної інтеліґенції, але й рухом народнім. Нечисленні, порівнюючи, були ці листи, але їх треба вітати, як перші ластівки народнього руху серед українських мас, як перші проби маніфестації українським народом своїх національних потреб і, нарешті, як поруку того, що ці проби знайдуть своє задоволення, бо ті, хто про них заявляє, не заспокояться доти, доки не доб'ються своїх прав.
З інших фактів, що показують про збудження національної свідомости серед певних груп українського громадянства і про змагання цих груп до організації, треба згадати про заходи українських акторів заснувати свою власну спілку (союз). Українські актори через заснування спілки хотять добитись кращих матеріяльних умовин життя; добиваються вони й того, щоб українські антрепренери не експлуатували їх і поводились з ними по-людському. Крім того, через спілку добиваються вони поліпшити репертуар українського театру, щоб театр справді послужив розвиткові українського народу, а не стояв на перешкоді цій великій справі. Саме в минулому році питання про українську спілку обговорювалось в українській та російській пресі, і є деякі надії, що в новому році воно буде розв'язане в бажаному для акторів напрямку. Заходів українських акторів не можна не вітати, особливо, коли ми згадаємо, що на українську сцену йдуть здебільшого люди малокультурні, з національного боку несвідомі.
Може, чи не найбільше український рух в минулому році помітно було серед українського студентства.
Скликались зібрання, на яких обговорювалась справа українських катедр і взагалі просвіти на Україні, виносились відповідні резолюції і т. д. Словом, з боку формального, зовнішнього, українське студентство виявило свою національну свідомість і маніфестувало її прилюдно. Але наскільки ця свідомість справді є глибокою, наскільки вона заявила себе активною — це інша річ. Принаймні в минулому ж таки році українські студенти, які, між іншим, і в Харкові, і в Одесі завзято добивались українських лекцій, не дуже-то густо ходили на ті лекції, коли їх почали в Харківському та Одеському університетах викладати тамошні професори. Є, приміром, певні звістки, що на лекції історії в Одеському університеті (викладав прив.-доц. Ол. Грушевський) ходять нечисленні одиниці з-поміж українського студентства, що побирає освіту в Одесі. З такого факту можна зробити один тільки логічний вивід: або ж тих лекцій не вміють викладати настільки цікаво з наукового боку, щоб вони могли захопити слухачів, або ж самі слухачі мало цікавляться українською наукою, якої вони недавно так завзято домагались од університетського уряду. В кожнім разі, згаданий нами факт про те, як ставилася на ділі частина українського студентства до українських лекцій, не можна щитати -{вважати] за корисне придбання для українського громадянства.
Українська преса, газетна і журнальна, представлена була в минулому році такими органами: щоденною «Радою»;
тижневиками: нашим «Словом», «Рідним Краєм», «Світовою Зірницею»; щомісячними журналами «Літературно-Науковим Вістником» і «Україною». Шість органів на ЗО мільйонів —дуже мало. Та коли ми згадаємо, що українське громадянство, не як етнографічно-національна одиниця, а як певна політична сила почало виявляти ознаки свого національного життя тільки останніми часами, то ми прийдемо до того висновку, що на більшу кількість органів печаті це громадянство й не могло спромогтись. Інша річ, як згадані нами органи української преси виконували своє завдання, чи відповідали вони своєму призначенню, чи обслужували вони українські народні маси так, як цього вимагають інтереси останніх.
Відповідь на ці запитання не може бути зовсім втішною. Українська преса ще молода, небагата визначними літературними силами, не має вона такого досвіду, як преса російська, і через це, звичайно, її не можна рівняти з останньою. Загальний дефект нашої молодої преси той, що вона ще замало українська. Не по мові, не по тому матеріялу, який вона подає до відомости своїх читачів, а по методу освітлювання цих відомостів, який часто-густо виявляє, що українські літератори не призвичаїлись ще до того національного ґрунту, на якому вони завше мусять стояти, коли хотять, щоб українська преса виконувала як слід свою культурну роботу. Крім цього загального дефекту, властивого в більшій або меншій мірі всім органам української преси, українські видання мали в минулому році, кожне зокрема, ще й свої власні хиби. Почнемо з щоденної «Ради». Загальне редагування цієї газети треба признати ще й досі незадовольняючим, хоч в порівнянні з «Громадською Думкою» помітно значний поступ. Ще досі не видко досвідченої, творчої руки, яка б уміло направляла справу, робила б з газети цікавий щоденний орган, різноманітний по змісту, приступний мовою своєю. Звичайні виділи -[відділи] щоденної газети в «Раді» редагуються не дуже цікаво. Кидається на око брак живих «злободневних» фейлетонів, цього живчика, без якого не можна уявити собі в російсько-українських обставинах щоденної газети. Слабо заступлена і та частина газети, де читач звик шукати вказівок для поводження громадянства, де редакція виявляє своє програмове обличчя, своє Я, де вона висловлює свій погляд на ті чи інші питання і національного, і загальнодержавного життя. Ми маємо на увазі передові «Ради». Хоч редакція і каже, що «напрямок газети непартійний, демократично-поступовий», але протягом минулого року вона не встановила більш-менш певно ні меж свого демократизму, ні характеру своєї «непартій-ности». Певна річ, що це було не під силу редакції, як не під силу воно і тій «різночинній» буржуазній інтелігенції українській, органом якої є «Рада», і яка часто лукавить, коли заявляє, про людське око, що партійности вона не визнає, а на ділі завше являється органом певної буржуазної течії нашого громадянства. «Рада» в деяких своїх статтях була цілком демократичною, послідовно демократичною, в інших виявляла багато опортунізму, що суперечив «поступовому демократизмові». Та навіть і з погляду власної програми редакція «Ради» не була яскравою: позиція «Ради» в національному питанні була хистка, мало обґрунтована і мало деталізована щодо окремих явищ національного життя. В заслугу редакції треба поставити, що вона доволі докладно і в свій час подає хроніку з українського життя, особливо з життя Просвіт, хоч, з другого боку, не зазначає свого відношення до тих фактів, про які вона сповіщає громадянство. Не можна не зауважити ще й того, що досить часто статті пишуться в занадто загальній уже формі, що треба пояснити тим, що до них беруться люди з невеликими знаннями, без ясного обґрунтованого погляду на відповідні питання.
Переходячи далі до інших українських газет, доведеться сказати спочатку декілька слів про «Рідний Край». Менше всього цю газету можна назвати політичним органом. Питанням політики редакція присвячує дуже мало місця. Зате багато містить віршів і оповіданнів, між якими, треба признатись, дуже мало трапляється справді художніх і вартих уваги. Перехід редакції «Рідного Краю» з Полтави до Києва дав себе взнаки: газета перестала бути такою живою і народ-ньою і по мові і по змісту, якою вона була за перші часи свого видання. З переїздом до Києва «Рідний Край» загубив тих співробітників, які надавали йому своїми статтями певну цікавість та різноманітність.
«Світова Зірниця» — це будяк, шкідливий, і доволі-таки шкідливий, на молодому полі української преси. «Паном тхне!» — ось загальне враження, яке одержуєш од кожного числа цієї газети, яку доволі вірно і не без розумної злости хтось назвав «Світовою Дурницею». Газета ця редаґується в «благородно-реакційному тоні». Відповіді, хоч якоїсь, на селянські потреби, на наболілі нужди трудящих мас в ній ви не знайдете, зате мало чи не половину місця в газеті присвячено марудним переказам з історії (в дусі Іловайського), лікарським та ветеринарним порадам та всякій літературній січці з віршів та оповіданнів. Єдине, що можна сказати доброго про «Світову Зірницю», це те, що пишеться вона популярною мовою, але з цього можна тільки сумувати. Краще було б, коли б ця газета — далека від селян по своєму напрямку — була далекою од них і по мові, бо зрозумілість, народність мови тут тільки шкодить, бо прищеплює народові оті не-народні думки, які звили собі міцне кубло в панських головах редакції «Світової Зірниці».
Українська журналістика представлена була в минулому році двома журналами: «Україною» (редактор В. Науменко) і «Літературно-Науковим Вістником» (редактор проф. М. Грушевський). Перший журнал був, власне кажучи, продовженням «Киевской Старины». Більша частина цього журналу присвячена була українській науці; новиною в «Україні», коли порівняти її з «Киевской Стариной», був публіцистичний одділ, присвячений освітленню питаннів сучасного українського життя. На превеликий жаль, цей одділ займав дуже мало місця. В такому вигляді журнал, звичайно, не міг вдовольнити нове українське громадянство, яке виросло уже із стадії етнографічного українства і почало вимагати од українського журналу не тільки однієї «сухої» науки, але й того, щоб він став органом певної політичної думки громадянства, одбитком його політичних змаганнів, певною ідейною трибуною, з якої б громадянство одержувало вказівки для свого поводження, діяльности, при запомозі якого воно могло б виробляти собі сталий національно-політичний світогляд. Наблизити «Україну» до нового типу українського журналу редакція його не захтіла, або не змогла, і, як повідомлялось уже в газетах, постановила спинити видання.
«Літературно-Науковий Вістник» поставив своїм завданням бути «всеукраїнським журнальним органом», себто обслужувати і політичні, і національні інтереси всього українського громадянства. Наскільки пощастило редакції журналу виконати своє завдання — це інша річ. На нашу думку, ідею всеукраїнського журналу, не тільки з терито-ріяльного, а і з ідейного боку не можна здійснити. Українське громадянство поділяється на певні класи, на певні ідейні течії, і кожна з цих течій вимагає своєї журнальної трибуни, свого власного органу. Логіка розвитку цих течій незабаром покличе до життя і нові органи журнальної преси. Але тепер не можна не признати, що редакція «Літературно-Наукового Вістника» доволі завзято намагалась здійснити свою мету. Вона залучила (з переїздом зі Львова до Києва) нових співробітників, здебільшого з російської України, зробила з свого журналу доволі живий і цікавий орган. Не можна іноді погодитись з тим, що пишуть публіцисти «Літературно-Наукового Вістника» (Грушевський, Єфремов, Матушевський, Лозинський і ін.), але разом з тим не можна не признати інтересу за їх статтями, особливо за статтями проф. Грушевського. Коли порівняти «Літературно-Науковий Вістник» львівського видання з київським, то не можна не зауважити, що 1907 рік був найкращим роком за увесь час існування журналу. Він справді наблизився, але тільки тепер, до типу журналів, зразком котрих є французькі revues.
Найкраще, звичайно, представлена була публіцистична частина журналу, хоч, треба зауважити, цьому одділу не хватає сталого витриманого напрямку, що треба пояснити самим характером журналу, як «всеукраїнського» органу. Слабше — одділ критики літературної і красного письменства. В останньому більш-менш цінними з художнього боку треба признати твори Винниченка, Коцюбинського. В науковій частині визначаються статті проф. Грушевського і К-вого. В новому році «Літературно-Науковий Вістник» обіцяє стати ще більш цікавим, аніж був він в минулому році.

 
 СИМОН ПЕТЛЮРА  СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ 
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi