Make your own free website on Tripod.com
 СИМОН ПЕТЛЮРА 
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ  
Digital Ukrainian Library
 Статті та документи

«ТАБОР»
(Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)

У слові «Табор» для українських військових письменників міститься не тільки сума тяжких переживань, з життям за дротами чи в умовах еміґрації зв'язаних. Не тільки згадка про стародавню форму тактичної оборони, що нею користувалися прадіди наші в обставинах військової небезпеки:
оточені з усіх боків, витримували натиск і наступ переважаючих сил ворога, а потім, давши добру відсіч, збитими колонами, за керівництвом єдиної керуючої волі проривали лави ворожі, зручно використовуючи здобуту таким напруженням свободу рухів.
Для нас, крім оцих — сьогочасних та історичних — асоціяцій, слово «Табор» і за символ стає. З ним зв'язується початок творчої праці і шукання української військової думки: хочемо ті можливості, що в собі відчуваємо, в певні цінності перетворити, той досвід мілітарної боротьби за власну державність, що його здобули від 1918 року, систематизувати і в певні, радістю перемог і горем невдач позначені, висновки укласти та до загального вжитку нашої військової громади подати. Хай ця праця і розпочинається, і провадитись буде серед несприятливих умов, всю невідповідність яких для творчих змагань, як фізичну, так і моральну, може оцінити тільки той, хто на собі їх зазнав:
наше бажання праці в накресленому напрямку є сильнішим од несприяючих умов і міцнішим від тої виснажуючої атмосфери, що у менш загартованих підрізує крила, гасить дух і кидає їх в обійми прострації. І може, ні з чим іншим порівняти не можна оцього бажання, як з тими стремлін-нями наших військових прадідів, що перед погрозою смертельної небезпеки знаходили в собі не тільки сили заглянути в обличчя її, а й останнім напруженням волі — «таборовою» тактикою — вимкнутися з ланцюга її. Коли за часів давно вже минулих користування такою тактикою могло давати щасливі наслідки лише при умові скупченої єдности, одностайності! чинів і свідомого напруження волі з підпорядкуванням єдиному керівництву, то й за наших часів, серед небезпек, загрожуючих українській нації, шукання — з'ясування цих елементів перемоги буде стояти перед нами, як найбільш актуальне завдання в загальній програмі нашого військового будівництва і як така праця, що від своєчасного перепровадження її залежати буде сама доля цього будівництва в майбутньому.
Приступаючи до неї, «Табор» не може, на нашу думку, не зв'язати її з іншими галузями національно-творчої праці, бо розглядає її як інтеґральну частину останньої, а до того остільки важливу, що без здійснення її справа будівництва української держави буде непевною, неповною і не забезпечуючою самих підстав її.
Встановляючи такий зв'язок, «Табор» не може не поставити собі завданням з'ясувати питому вагу військового чинника в будівництві держави взагалі, а української зокрема, бо тільки тоді до цього чинника громадянство поставиться з належною увагою та сторожкістю.
«Табор», або, ширше беручи, українська військова думка, ставлячи перед собою такі відповідальні завдання — а ставити їх вона повинна,— не може обертатись в колі виключно військово-фахових справ, хоч які вони численні та різноманітні, її інтереси значно ширші, значно глибші, ніж оцінка осягнень в галузі військової науки і критика певних норм військового життя. Цілий ряд проблем, що увіходять в обсяг загальнодержавної політики, пос кільки вони так чи інакше впливають на інтереси оборони або [на] підготовку армії до виконання нею обов'язку війни, і може, і повинен увіходити в круг тих інтересів, де голос-опінія військової думки мусить бути відомим відповідальним чинникам влади і громадянства. Тут військова думка через свої органи виконує ту ролю, що [її] через своє становище в державній структурі армія не може виконувати дорогою і в формах, властивих для громадсько-політичної акції. Армія не провадить політики, не бере безпосередньої участи в політичній боротьбі партій і угруповань; вона, як влучно характеризують її французи, є «la grande Muette». А проте, для неї не можуть бути чужими й байдужими певні риси, напрям і висліди партійної боротьби. Свою ролю в Державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти не захитується самий пріоритет дер-жавности. Там, де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільносте, там захитується і внутрішня сила армії — її єдність та дисциплінованість.
Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчаючих прикладів фатального впливу на армію зіґнору-вання політичними партіями цих принципів, що в дальшому своєму розвитку логічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а спеціяльно на військовому ґрунті до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.
Коли наявність у суспільно-політичному житті держави зазначених явищ виснажує моральну силу армії і розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть у тих випадках, коли щастить цього досягти, такі «осягнення» здебільшого бувають непевними і недовготривалими, бо витворюють аналогічні прецеденти, викликають наслідування, а часом допроваджують до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям у руках розбурханих військових партій, гуртків і «заговор-щиків». Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої великої Римської Імперії, могутність всесвітня якої занепала через боротьбу військових партій та «заговорщиків», і колишня перська держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів у справі захоплення влади розкладали цю силу і робили її нездатною до оборони держави.
В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за «столи» та «волості» українських князів, що допроваджували до знесилення великої української держави часів кн[язів] Олега, Володимира, Ярослава, Лева, безладна конкуренція численних претендентів на гетьманську булаву за часів «Руїни», що, послуговуючись демагогічними гаслами і засобами, втягала до неї і регулярне тогочасне військо, і народні маси, дає яскравий приклад фатального впливу подібних експериментів на долю держави.
З цих історичних згадок випливає «наука» і для наших часів, повчаючий сенс якої полягатиме в недопустимості повторення подібних експериментів над армією — все одно, чи ініціятива їх походить від по-літично засліплених угруповань чи від окремих, хворих на честолюбство, осіб.
В зв'язку з цим українська військова думка, через відповідні органи свої, має з'ясувати всю недоцільність і шкідливість, як для армії, так і для держави, зазначених вище нездорових тенденцій, прищеплюючи натомість ромадянству ідею аполітичности армії і непорушности пріоритету державности. Інтенсивну працю в цьому напрямку інтереси справи обов'язують провадити перш за все серед військових елементів. Усвідомлення ними цих принципів зробить з них переконаних прихильників державного начала, досить загартованих проти розкладових впливів і нездорової пропаганди. Така постава військових елементів, а перш за все старшинського та підстаршинського персоналу армії, буде міцною перешкодою для перепровадження навіть організованої деструктивної акції: вона відіб'є оскомину нерозважливо злочинних заходів і дасть державі підставу для віри в свою армію в найбільш небезпечні моменти внутрішніх заворушень і конфліктів. Такого стану речей держава досягає комплексом різноманітних виховавчих заходів, серед яких і роля військової літератури відограє не останню ролю. Остання буде тим більш чинною та виконуючою своє завдання, чим більше вона буде різноманітною своїм змістом. 'В зв'язку з цим широка проблема про взаємовідносини держави і війська і про взаємоч_инність військових і політичних чинників, що розпадається на ряд інших складових, вимагає до себе спеціяльної творчої уваги з боку представників нашої військової науки та літератури і чекає всебічного наукового освітлення в монографіях та розвідках.
II
 
Зокрема, не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародньої ; політики держави. Ця політика добуває максимальних здо-рбутків для держави тільки тоді, коли державно-урядові органи, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами, відповідальними за оборону краю. Взаємочинність обох органів в державах сталих, організованих досягає такого гармонійного завершення, що вони одне одного коригують, доповнюють і дають поруку певної тривалосте в міжнародніх інтересах держави. Візьмімо приклад. Велика Брітанія з її величезними та багатими колоніями, з її часто рішаючими міжнародніми впливами, ніколи б не досягла своєї могутности, коли б її Міністерство Закордонних Справ не працювало в постійному порозумінні з Брітанським Адміралтейством, опінія якого фактично, хоч, може, й не завжди помітно як для свого ока, так і для чужого, має рішаюче значення в усіх більш-менш відповідальних кроках Міністерства Закордонних Справ. Вікова традиція співпраці обох органів, виправдана досвідом, витворила ідеальний симбіоз взаємочинности їх, гідний наслідування для кожної молодої держави.
Об'єктивні умови існування української держави вимагають особливо такого симбіозу в праці відповідних органів її з огляду на географічну конфігурацію кордонів України та скомпліковані завдання оборони їх. Кордони України стеляться на тисячі кілометрів суходолу, мало мають так званих «природних перепон», особливо на півночі та сході; зовсім не мають будь-яких фортифікаційних споруджень;
сусідські відносини несталі і непевні, дякуючи імперіяліс-тичним тенденціям на нашій землі, що завжди будуть підживляти і стимулювати колишнього окупанта її до повторення актів підбою та нового загарбання. Комплекс оцих несприяючих обставин зобов'язує нашу державу шукати порятунку не лише в організації своєї мілітарної сили для захисту від зовнішніх небезпек, не лише в утворенні в себе дома технічних засобів оборони, а і в площині певних політичних комбінацій — договорів та союзів, за допомогою котрих оборонні інтереси нашого краю можна зробити більш певними та міцними. Обрання союзників у таких умовах менше всього може підпадати впливові тимчасових політичних комбінацій чи інтересів окремих національних груп з їх еґоїстично-меркантильними плянами, що намагатись будуть власним вигодам надати характеру загальнодержавної доцільности і заінтересованости. В нашому минулому ми можемо зазначити такі факти, коли політика, підпадаючи впливові окремих національних груп, давала небажані наслідки для інтересів держави: невдача величавих плянів гетьмана Богдана полягала між іншим і в тому, що його політика, якій не можна відмовити в правильності провідної думки, заламувалась під впливом перебільшеної оцінки певних національних чинників і ставила для тодішньої стратегії тяжкі, часто непоборимі нею завдання. Надмірна оцінка, наприклад, інтересів окремих українських областей (Галичина, Волинь, Полісся, з клясовими інтересами місцевої української шляхти), що їх хотів великий гетьман включити зразу ж в межі своєї держави, тягла за собою таке ж саме надмірне розтягнення фронту, розпорошення військових сил і надмірне напруження мобілізаційних можливостей країни, що було не під силу нації, особливо коли взяти на увагу незабезпеченість військової бази в середині краю, в серці метрополії, і несталість стосунків з іншими сусідами. Завдяки цьому основна лінія політики гетьмана заламалась, стратегія не мала сили в цілому виконати вели-чаві завдання та вимоги її, а все це врешті довело до істори-чно-неуникненого явища, як-от Переяславська Умова 1654 року, що її Богдан Хмельницький, ніби декляративно з власної волі, але фактично примушений був збігом обставин підписати.
В новітніх умовах, за часів боротьби 1918—1920 років, неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприяючі обставини і для її мілітарної боротьби. Подібно до того, як Боїдан Хмельницький не міг створити бази для своєї боротьби на Чорному морі, побережжя якого, з порівнюючи далекосягаючими на північ землями, фактично належало тоді туркам або їх васалам татарам, так і ми в 1918—20 роках позбавлені були можливосте опертись на морі, як на своїй базі, і збігом обставин примушені були шукати її на непевному суходолі, шляхом порозуміння з одним із своїх сусідів. Варшавська умова 22 квітня 1920 року була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливости чи злої воді, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи невтралізовані через об'єктивні причини міжнароднього характеру.
Розважлива оцінка географічного положення України і стратегічної оборони кордонів її висуває перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних зв'язків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному морі або в басейні його.
В зв'язку з цим, проблема моря, як політично-стратегічної бази для оборони України, повстає перед українською військовою думкою як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики. В процесі досліджування неминуче виникне ряд окремих військово-політичних завдань, тісно зв'язаних з практичною Програмою військового будівництва і оборони України. Конкретні окремі теми з обсягу зазначених студій вже тепер не можуть не хвилювати і не притягувати до себе уваги військових дослідників своїм цікавим та різноманітним змістом, і треба тільки побажати, щоб величезна вага зазначеного напрямку нашої державної політики в міжнародна справах відчута і усвідомлена була нашим військовим письменством.
Ширше беручи справу, кожна проблема української політики повинна бути з'ясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави і знайти авторитетну оцінку військової експертизи. То — не стратегія, що її ставить перед фактами політика. Стратегія свою чинність не тільки на війні виявляє. Своє призначення вона виконує і за мирних часів, опрацьовуючи певні пляни майбутніх операцій; завдання їх вона формулює і усталює після порозуміння з органами політики і в залежності від вимог її. Але ці останні не можуть бути часто мінливими, безмежно несподіваними і імпульсивними. Мистецтво стратегії має діло з кров'ю людською, йде через трупи і руїну матеріяльних цінностей. Струн і можливостей її не можна натягувати без кінця і краю, як не можна їх і все на новий лад ставити. В кожному відповідальному і заздалегідь передбаченому питанні міжиародньої політики своєї держави стратегія має обов'язок дати ясну відповідь:
чи відповідає воно інтересам оборони краю, може чи не може витримати він своїми мобілізаційними напруженнями певні комплікації, що випливають з політичних плянів та комбінацій держави?
Коли контактна праця військових одповідальних органів з органами зовнішньої політики досягається належною конструкцією державного управління і гармонійною взає-мочинністю його апаратів, забезпечуючими дотримання військової тайни і інтересів оборони, то, з другого боку, ясної відповіді, гласної і умотивованої, громадянство має право сподіватись від своїх військових кругів у питаннях, зв'язаних з обороною краю. А для цього потрібно, щоб згадані круги були в стані її дати в формах і межах, доступних до загального відома, цебто в формі того літературного матеріялу, що над утворенням його працює колективна думка військових письменників і журналістів, спеціяльно студіюючих військову справу і завдання оборони своєї батьківщини. Висліди фахової військової праці в цьому напрямку мають велике значення, незалежно від наукового, і чисто практичне: вони стають до послуги відповідальним державним діячам при вирішенні важливих питань державної політики. Нагромадити цей матеріал і належно опрацювати його для майбутніх потреб є занадто почесною справою, щоб над нею не могли спинити своєї творчої уваги українські військові дослідники і літератори.

 
III
 
Не маючи права відмовлятись від ставлення перед громадянською опінією засадничих питань з обсягу загальнодержавної та міжнародньої політики, поскільки вони вимагають спеціяльного освітлення з погляду інтересів оборони краю, військові письменники уже не право, а обов'язок мають ставити перед іромадянською опінією ті питання, що безпосередньо зв'язані з інтересами цієї оборони і найбільш бажано можуть бути вирішені тільки за активною допомогою самого громадянства.
Серед них визначаються двоє, особливо важливих:
а) будівля шляхів на Україні; і б) організація певних галузів пр о мисловости в цілях приспособлення її до військових потреб.
Щодо першої з названих справ, то невідповідний стан її, і з погляду кількости кілометрів, і загальної конфігурації, досить уже з'ясований у післявійськовій літературі нашими експертами — А. Лукашевичем, Є. Сокови-чем (залізничні шляхи) і проф. Шовгеневим (водяні та почасти шосейні шляхи). Але, з'ясовуючи потреби нашого шляхового будівництва, всі три дослідники підходили до справи головним чином з погляду державно-господарчих інтересів України і в умовах нормальних, мирних. Моменти військові, оборонні, майже не брались ними на увагу. Тим часом ці моменти набирають великої ваги в системі оборонних плянів нашої батьківщини і повинні знайти своє авторитетне освітлення з погляду широко стратегічних вимог.
Навіть побіжно спиняючись над дислокацією наших комунікаційних шляхів, військова опінія не може не зазначити: 1) незначної кількости переправ через головні водяні артерії — річки Дніпро, Буг, Десну, Прип'ять, Дінець тощо, не кажучи вже про ряд інших менших річок, які так само мають невистачаючу кількість мостових споруджень через себе, а між ними занадто довгі територіяльні інтервали;
2) невідповідного напрямку залізничних ліній, особливо магістральних, що позбавляє можливости військове командування з найбільшою продуктивністю зужитковувати їх для спішної перетранспортовки військ з одного кордону до другого; 3) брак поясних залізничних ліній, паралельно кордонів, на певній віддалі від них, що утруднює командуванню спішно пересовувати війська вздовж фронту, в найбільш потрібні або загрожені відтинки його; 4) невиста-чаючої кількости залізничних ліній, зв'язуючих центри краю з морськими портами його; деякі порти, наприклад, залишаються зовсім незв'язаними; 5) надзвичайно мало розвиненої сітки під'їзних залізничних ліній; б) невеликої кількости пароплавів на судноходних артеріях; і цілий ряд інших недостач комунікаційної справи, що можуть і будуть гальмувати стратегічні розрахунки та програми.
Ще гірше стоїть справа з шосейними та ґрунтовими шляхами, будівництво котрих вимагає широкого пляну і зарані опрацьованих проектів, в основу яких класти треба не тільки господарчі інтереси даної місцевости, а й загальностратегічні міркування та потреби майбутньої оборони.
Полагодження комунікаційних недостач, як і взагалі справа шляхового будівництва, з огляду на коштовність його, не може бути зреалізована швидко, та військова думка виконає свій обов'язок перед батьківщиною і громадянством, коли з'ясує напрям, в якому повинно відбуватись певними послідовними етапами шляхове будівництво, і коли чуйно стоятиме на варті інтересів його. Наша військова журналістика зокрема школи не може при цьому іґнорувати тих заходів, що реалізуються в галузі комунікаційного будівництва молодими державами, повсталими після останньої війни, і ширшими інформаціями про них, [повинна] кликати громадянську оішгію до наслідування, будити дух приватної ініціятиви до будівничої шляхової справи, ніколи не забуваючи про її місце в іцлокупності оборонних плянів краю.

 
IV
 
Справа організації національної про-мисловости з пристосуванням її до військових потреб є одною з тих, що повинна ніколи не щезати з поля уваги не тільки кругів, одповідальних за оборону краю, а й кожного свідомого патріота. Досвід останньої великої війни 1914—1918 рр. виявив, яке колосальне значення відограє розвинена, добре організована промисловість в умовах сучасних війн, являючись першорядним знаряддям і господарчо-технічною базою для самого провадження їх. Зокрема цей досвід виявив питому вагу поодиноких галузів промисловости (наприклад, хеміч-ної) і потребу організації промисловости вже за мирних часів на таких підставах, щоб реконструкція — перехід її на військову стопу — відбувалась із найбільшою економією часу. Знайомство з післявоєнною літературою даного питання приводить до висновку, що сьогодні кожна держава намагається організувати свою промисловість так, щоб вона була ніби самовистачальною для інтересів оборони, а в разі війни могла з власних сирівців живитися і власними засобами обслуговувати потреби військових заводів, працюючих на оборону. Це — той ідеал, до здйснення якого йдуть далекозорі уряди і громадянство, научені сумним досвідом минулої війни і небажаючі опинитися в заскоченому становищі на випадок нової. Працюючи в зазначеному напрямку, вони в значній мірі відчувають на собі пресію громадської опінії, що своєю чергою підпадає впливові військових кругів і відповідних органів військової думки.
Зусилля наших військових письменників у цій справі мали б полягати не тільки в широкій інформаційній праці, переповідаючій та освітлюючій підготовчі заходи інших народів та держав, що варті наслідування в наших умовах, але ж їх завданням було б охопити справу національної промисловости в цілокупності, в державному маштабі і в площині максимальних вимог, що ставить до неї оборонна програма, здійснення якої вже за мирних часів повинно виконуватись. Пропагандою, неустанним нагадуванням та попередженням військові письменники повинні створити біля цієї справи атмосферу напруженої сторожкосте і чинної акції, притягаючи до переведення її впливові круги громадянства, фахові технічні сили і індустріяльно-промис-лові елементи. Ця пропаганда поставить необхідні завдання і перед урядовими чинниками, над розв'язанням яких повинно працювати за мирних часів, щоб вислідамк праці можна було покористуватись під час війни. Візьмімо кілька прикладів. Коли держава буде думати про організацію військово-промислових комітетів тільки під час війни, а не задовго перед нею, то ці комітети, чи рівнозначні їм установи, своє завдання виконають наполовину, навіть при максимальному напруженні праці. Про них заздалегідь слід Думати; уже за мирних часів повинні вони повстати, і до праці приступити, і відповідно, за участю фахових промис-лово-технічних сил, сконструйовані, стежити за програмовим переведенням оборонних планів, поскільки останні зв'язані з промисловістю. Так само наперед треба думати про відповідну кількість технічних кадрів — інженерів, хеміків, будівничих, з розрахунку на максимальні потреби оборони, а це тісно зв'язано з попередньою організацією відповідної кількости спеціяльних шкіл, курсів для підготовки технічних кадрів. Згадка з російської практики за останньої війни буде не зайвою для усвідомлення ваги технічного знання під час війни. Росія створила величезну армію з добрих бійців, але технічні частини її, порівнюючи, обслужені були фаховими силами незадовольняюче: брак старшин-техніків давав себе відчути; певні посади командні, що вимагали спеціальної підготовки, часто обсаджувались некомпетентними кандидатами. Інакше справа стояла у французів, італійців, німців, особливо американців та бельгійців, де були величезні кадри технічних сил.
В українських умовах справа попередніх програмових планів у справі нагромаджування технічних сил для оборони краю набуває особливої ваги, з огляду на невистачаючий стан нашої промисловости для інтересів оборони і невідповідну кількість технічних шкіл в порівнянні з потребами краю. Коли ж на увагу взяти зростаюче значення техніки взагалі у майбутніх війнах, то цикл її теоретичних і практичних інтересів, як об'єктів науково-літературних студій, що їх повинні перепровадити військові письменники в площині технічного знання і його пристосування для цілей оборони, вражає своєю різноманітністю. З тим більшим напруженням творчої уваги повинні вони взятись за цю працю.

 
V
 
Зазначені дві справи, будівництво шляхів України і організація промисловости її для цілей оборони, є частковими, хоч і важливими завданнями в більш широкій проблемі загально-національного маштабу — підготовки нації до оборони своєї батьківщини.
Нація повинна зрозуміти вагу цієї ідеї, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави, і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна потреба, увійшла в свідомість народньої маси, стала органічним елементом національної думи. При наявності цієї умови в житті нації утворюється атмосфера, серед якої ніколи не загине голос, що кличе до уваги чи практичних заходів у справі оборони. Навпаки, він знаходить співзвучний відгук, розуміння і підтримку загалу, бо душа нації відкрита для всіх відчувань та переживань, що викликаються нагадуванням про небезпеку зовні і погрозу від неї для мирної творчої праці. Таким чином, приходимо до висновку про велике значення моральних чинників як психологічної бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю. Коли ця база утворена в душі кожного свідомого громадянина, технічно-організаційні заходи для оборони переводяться легше, скоріше, економніше і продуктивніше. Вони легко набирають плоті і крови.
Різноманітна, всеохоплююча і методична праця, що її в цій справі може провадити військова думка, поруч з іншими державно-педагогічними заходами, відограє не останню ролю. Вона конкретизує це велике завдання і виясняє та використовує поодинокі виховавчі міри, що за допомогою їх велика мета досягається. Вона нагромаджує, систематизує і опрацьовує директивно-інформаційний матеріял, що зужитковується практичними діячами на полі популяризації певних завдань, що інтересам оборони служать і втягають в круг цих інтересів широкі круги люд-ськости на ґрунті заінтересування справами оборони. Зокрема такі справи, як: 1) фізичне виховання населення;
2) спорт у різних його формах і галузях — сокільство, пливацгво, пластунство тощо; 3) олімпіяди; 4) пожежні товариства; 5) «Січі»; 6) популяризація воєнного знання шляхом публічних лекцій і літератури; 7) запровадження до загальноосвітніх програм певного мінімуму воєнно-наукових дисциплін, хоча би в формі стислої енциклопедії військовости і як обов'язкового предмету навчання; 8) організація наукових і громадських товариств для плекання воєнної науки; 9) організація показних військових вправ для широкої публіки із зразковою демонстрацією певних осягнень, здобутих рідним військом у галузі військового удосконалення; 10) улаштування військових свят за участю тої ж таки публіки; 11) утворення місцевих громадських комітетів та товариств, що з патріотичних мотивів дбають про певні потреби (наприклад, гуманітарні, культурно-освітні) розташованої в даній місцевості військової частини і наочно демонструють своєю діяльністю живий зв'язок між людністю і військом; 12) упорядкування військових могил, могил лицарів, що поклали голови в боротьбі з ворогом;
постійне заопікування ними і влаштування урочистих ,учт для вшанування пам'яті лицарів; 13) плекання військових чеснот в народі, як-от мужність, хоробрість, завзяття, витривалість, почуття національної чести і самоповаги, самопожертва і ряд інших, що скріпляють і фізичну, і моральну підставу оборони батьківщини,— все це серед військових письменників повинно знайти і своїх авторитетів, і дослідників; все це теми, що спеціяльно в українській літературі вимагають і ширших монографій, і популярних підручників, і журнальних розвідок, і докладно опрацьованих програм. Постільки-поскільки військові письменники створять потрібну літературу в зазначеній галузі, вони піднімуть рівень заінтересованости нею громадянства, а надто тих елементів його, що на місцях провадять культурно-громадську працю і є ніби мужами довір'я широких кругів населення. Коли ж пригадаємо, що в цій, власне, галузі ми майже нічого не маємо, то потреба заповнити прогалини стане ще більш виразною і морально зобов'яже наших військових письменників до найбільш пильної уваги в цьому напрямку.

 
VI
 
Ідеологічно-літературна праця української військової думки в усіх зазначених вище питаннях буде неповною, коли вона, з'ясовуючи цикл окремих тем, що увіходять у більш широку проблему взаємовідносин війська і держави, політики і війська, нації і оборони, не порушить проблеми про саму війну, її природу-єство, її значення в справі організації української нації, себто коли не дасть обгрунтування необхідности війни. Для широких кругів громадянства теоретично-наукове умотивування явища війни є необхідним з огляду на певну пропаганду, що. її провадять проти війни і деякі політичні кола, і пацифістичні організації, і, нарешті, релігійні секти. Всі вони послуговуються то теоретично-науковими аргументами, то моралізаторськими міркуваннями; витворюють при цьому розкладову атмосферу, в якій слабнуть військово-громадянські чесноти, каламутиться патріотичний настрій і заламується почуття відпорности супроти ворога. В зв'язку з цією деструктивною працею буде провадитись і розкла-дова праця крайніх соціялістичних угруповань (комуністи і споріднені з ними партії), що в звичайних заходах державної влади та громадянства в справах оборони намагаються знайти симптоми «імперіялізму», «мілітаризму» тощо \ опозиційними виступами в пресі, на різних зборах та конференціях збільшують розкладові засоби пацифістичної пропаганди. Дякуючи останнім, серед певних кругів громадянства починає наростати почуття страху й огиди до війни, тенденція до уникнення військового обов'язку, «шкурництво» і інші нездорові егоїстичні явища, що під бучними гаслами «перекувагааі мечів на рала», всесвітніх арбітражних комісій або перекручених заповідів християнської релігії прикривають здебільшого простацькі вигоди персонального животного егоїзму і, як вірно зауважує один з героїв роману Г. Велза, «породжують лінь, байдужість, розбещеність, жагу до наживи і егоїстичні нахили». Серед молодого несконсолідованого громадянства українського, діткнутого розкладовими впливами ніби мирного («війна проти війни!»), а на ділі безоглядно завойовницького в найогидливішому значенні слова комунізму, такі нахили, довго ще після занепаду його, будуть давати себе знати, як давали вони себе відчувати в недавно минулі часи 1918—1920 рр. Супроти такої пропаганди мусять бути висунуті науково-умотивовані оцінки війни, як найбільш творчого в житті народів чинника, що за його допомогою організуються нації в держави, досягають тривалої суверенносте, увіходять в силу, витворюють матеріяльні та духовні цінності, переходять через іспити, на яких випробовують свою життєздатність та силу опору проти зовнішньої небезпеки, не кажучи вже про значення її, як джерела, що з нього пливуть найвищі вартості людського духа — лицарство, самопожертва, солідарність, буйна творчість,— або як соці-яльно-педагогічного знаряддя для виховання найбільш численних людських з'єднань, що утворюються і підпорядковуються єдиній волі для осягнення великих цілей. Витичні, з яких можна виходити, освітлюючи науково проблему війни, можуть бути різні, дивлячись, з якого боку підходити до неї — [з] історичного, соціяльного, біологіч- но-психологічного чи економічного, але для наших націо- нальних потреб має значення, щоб воєнна література відгук- нулась на кожний бік цієї гранистої проблеми і кожний вияв її теоретично обгрунтувала. Логічним висновком такої дослідницької праці українських воєнних письменників буде прояснення тої плутанини, що панує здебільшого в поглядах громадянства на війну, а нашого зокрема, і що зводиться до оцінки її, після влучної формуліровки генерала Людендорфа, як якоїсь «аритме-тичної задачі з певними величинами», над вирішенням якої працює командування, тоді як фактично в тому явищі, що звемо війною, тільки момент бою є фактом військовим, почасти, може, й аритметичним, а саме явище війни належить до категорії переважно політичної природи. Вкладаючи такий зміст у поняття війни, будемо розглядати її як певну політичну акцію, що її через певні об'єктивні причини примушений провадити народ і що для успішного здійснення її він напружує всі свої мобілізаційні зусилля, не лише в площині технічно-бойових засобів і не тільки нагромаджуючи максимальну кількість «людського матеріялу», ні, він, мовляти б, мобілізує геній нації і всі матеріяльні ресурси її: все, що має, для того щоб вийти переможцем з конфлікту з противником, який так само послугується для завдань перемоги всіма своїми ресурсами.
Засвоєння такого погляду на війну потрібно особливо для нашого молодого громадянства, що через свою політичну недозрілість од військових чинників вимагає багато, а дає їм мало, і часто, може, і без злої волі, і несвідомо, утворює обставини, серед яких ці чинники позбавляються можливости виконувати як слід свої обов'язки. В нашій конфігурації військової влади і управління є ряд недоладностей, неґативно впливаючих на провадження військової справи, особливо діткливих і небезпечних під час війни. Практика політично-охлократичних впливів в справі персональних змін військового управління, дякуючи пресії партійних угруповань, що увіходять в даний момент до уряду, не може бути визнана за доцільну з погляду військово-державних інтересів, бо вона порушує сталість управління, переємственість праці і вносить непотрібні комплікації до біжучого процесу її. Дякуючи цьому, утворюється така ситуація, що навіть вищі наші військові чинники не завжди можуть одповідати за недоладності військової справи.
Здоровий інстинкт тих націй, що вславилися своїми війнами, а через війни організували могутні держави і виробили певні підстави воєнної справи, актуальні і для наших часів, завжди шукав гармонійного сполучення суто військових і політичних моментів війни. Надзвичайно характерно, що відомі клясичні проводарі великих війн були не тільки військовими вождями, а й великими політичними умами і, може, перш за все політиками, як вождями (Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон). Шукання симбіозу політики і військовости- примушувало «всесвітнього завойовника» — Рим — ставити на чолі окремих армій консулів, що перш за все були політиками.
Цього здорового інстинкту не бракувало, як ми знаємо, і українській нації, коли вона на чолі своїх армій ставила гетьмана, що в особі своїй з'єднував і верховні військові функції, і обов'язки відповідального політика. Великі українські гетьмани — Богдан Хмельницький, Іван Мазепа — безумовно більше були політиками, як стратегами; функції останніх часто передавались ними, як і іншими гетьманами, в разі потреби, «наказному», затримуючи за собою верховний догляд, не лише титулярний, а й фактичний, за технічно-воєнними операціями. Закон шукання симбіозу військовости і політики в одній особі надзвичайно влучно і глибоко зумів зформулювати Віктор Гюґо, коли зауважив, що добрий генерал може командувати, але вождем нації в хвилини небезпеки мілітарної стати не може, бо не в силах він потягти за собою душу нації і її озброєної частини — армії. Це завдання під силу національному вождеві-політикові і здобувається ним ірраціональним шляхом та морально-політичними чеснотами, що викликають до нього довір'я в душі нації.
Серед українського громадянства щодо цієї справи панують плутані, суперечні думки і погляди, а надто серед політичних угруповань, претендуючих на верховодарство державними справами. Завданням військового письменства в цій справі буде вилущити здорові зерна протилежних напрямків і скристалізувати, очистивши від непотрібного намулу те, що можна уважати за найбільш доцільне, нормативне та відповідаюче і духу, і традиціям нації, і-інтересам оборони, і, нарешті, військовому досвіду.

 
VII
 
Вірне розуміння проблеми війни як явища національної політики держави розширить погляд громадянства і на ролю національного війська за мирних часів; примусить його» оточити свою збройну силу речевою опікою і викличе з його боку необхідність утворити для війська за мирних часів такі умови, що давали б максимум гарантій за успішне виконання ним своєї ролі під час війни. Ціна крови і жертв, що ними купується мир та добробут нації, завжди буде меншою, коли раніш думають про відповідальну ролю війська. Не зайвою буде тут одна ілюстрація. Видатки на утримання та військове виховання армії за мирних часів у бюджетах усіх держав виносять значний відсоток. З приводу так званих «військових кредитів» опозиційна преса і певні опозиційні до уряду політичні угруповання піднімають «бурю». Розміри їх уважають за великі, неоправ-дані, обтяжаючі державний бюджет; намагаються скорочувати їх; доходять до того, що власне на цьому ґрунті зводять рахунки з урядом і голосують проти військових кредитів та висловлюють недовір'я урядові. В наслідках своїх, така постава опозиції ускладняє справу оборони держави і зменшує силу її, а часом допроваджує до фатальних явищ під час війни, направити які буває вже запізно. Імпровізовані мобілізаційно-фінансові зусилля переводяться трудніше, коштують значно дорожче та й не забезпечують вимог війни, бо підпадають впливові непевної ситуації. Все це погіршує шанси війни, захитує моральну рівновагу громадянства, що, своєю чергою, захитує і морально-бойову силу армії та робить з неї розлізлу, небоєздатну масу. В таких випадках шукають винуватих, але часто не там, де треба, бо перше джерело військового нещастя лежить глибше — в тій недалекозорій політиці партійної сліпоти, що не вміє оцінювати явищ у далекойдучих перспективах одповідаль-ного майбутнього, задовольняючись інтересами тимчасових комбінацій і рахунків, неґативного впливу яких для цього майбутній партійний егоїзм не може збагнути.
В умовах будівництва української держави така сліпа невідповідальна політика була б страшною просто своїми наслідками, бо вона розхитувала б ще незбудовані підстави національної оборони і, наче шашіль, підточувала б сили молодого, державне і мілітарне несталого, організму. Ось через що на можливість її зарані увагу слід звернути, а воєнній літературі її допильнувати та широкими студіями у відповідних галузях дати для засвоєння громадянства необхідний матеріял, за допомогою якого воно глибше усвідомить собі вагу нерозважних політичних кроків, ослабляючих оборонні засоби країни.
 
VIII
 
Є ще одна справа, вагу якої часто легковажать політичні профани, тим часом для воєнних інтересів вона має велике значення. Це — сталість праці персоналу, що відповідає за оборону краю і підготовку до неї армії. Часта зміна чи імпровізація на посадах- і в органах вищого військового управління є недоцільною і некорисною. Особливо, коли вона викликається випадковими урядовими комбінаціями і тенденціями, що нічого спільного не мають з справжніми інтересами оборони, а переслідують завдання обсадити «своїми людьми», улеглими та підламними, впливові посади військового міністра або начальника генерального штабу. В державах несталих, неорганізованих часта «міністерська чехарда» взагалі є річчю шкідливою; ще більше шкоди буває, коли ця «чехарда» зачіпає сферу військових відносин, бо тут вона неминуче вносить безладдя, непотрібну мінливість, переіначування насталеної праці, штучне порушення апарату її, що досягає певної творчої продуктивности при умові перманентної більш-менш участи в ній звиклого одне до одного персоналу співробітників і керівників. З боку морального, часті зміни у військовому керуючому апараті є небажаними ще й через те, що вони псують військовий осередок, викликають нездорові кар'єристичні стремління, інтри Ганські заходи, всі ті взагалі нездорові інтенції, що, власне, серед військового осередку найбільш небажані, бо найбільш небезпечні наслідки для справи за собою тягнуть.
З усією рішучістю повинна військова думка повстати проти нездорових прецедентів щодо частих змін на керуючих військових посадах, перебороти честолюбиві і нездорові тенденції поодиноких військових осіб, що втягуються в політичні комбінації партій, і умотивувати державну необхідність сталости, тривалости у вищих органах військового управління. Не обмежуючись цим, вона повинна повести певну публіцистичну працю за те, щоб згадана сталість праці вищих військових чинників була забезпечена законодавчими новелами і певними традиціями державного управління, забезпечуючими нормальне функціонування Військо-вого апарату від змінливого подуву скоропереходящих по-літичних комбінацій.

 
IX
 
Цілокупністю творчої праці в усіх зазначених вище напрямках, де перехрещуються інтереси держави і нації з одного боку, і війська та оборони краю з другого, утворюється певний стан у почуваннях і настроях народу. Характерними ознаками його будуть: чуйність до зовнішньої небезпеки і усвідомлення ваги попередніх, зарані опрацьованих засобів для паралізування її. На цій психологічній базі виростає те, що зветься «воєнним духом нації» і що без нього, як зауважує Ле-Бон, «нарід, як би він не був озброєний, є тільки розпорошеною, нездібною до опору чередою». «Воєнний дух», коли його плекають та культивують тільки в армії, не дає максимального ефекту. Давно минули часи, коли війну провадили тільки фахові зборища людей, належно для цього вишколені. Сучасні війни, як і майбутні, це війни народів, де ф і з и ч н о беруть участь мільйони воюючих мас, де кадрові армії кількакратно, шляхом мобілізації, збільшуються і де єдність не лише технічно-військового вишколення, а й єдність «воєнного духу» зарані предба-чається як передумова перемоги. То не вояка, не козак, що вливається по мобілізації до чинної армії і приносить з собою ослаблену пружкість воєнного духу або затухлий попіл його. Він обнижувати буде настрій кадрових елементів армії, що й без того тонуть у переважаючій кількості покликаних мобілізацією. Коли технічні знання мистецтва війни у мобілізованого можна відновити коротким повторним навчанням, то психологічні передумови доброго бійця технічними вправами реставрувати значно тяжче, а часто й неможливо, коли він не принесе їх з собою, іншими словами кажучи, коли він в умовах перебування в резерві на цивільному стані не схоронить його в собі як ту іскру, що в полум'я розгорається першим подувом вітру війни. Плекати цю іскру в душі нарощу уважно-невпинно — означає тримати руку на живчику оборонного інстинкту нації. Це завдання осягається цілокупністю державно-виховавчих заходів і відповідної праці громадянства, що утворює належну атмосферу для цього і постійно підживляє соки, що з них живиться «воєнний дух» нації. Вільне військове слово і його органи виконують у цій справі не останню ролю. Ще більш відповідальною стає вона в наших умовах з огляду на ті збільшені вимоги, що ставить до них програма національно-державного будівництва, вимагаюча приспіше-ного напруження праці і різноманітного матеріялу для завдань будівництва. Ті, що морально відповідають за якість і силу впливу української військової думки на громадянство, ніколи не повинні забувати ваги «воєнного духу» на долю нації. Там, де він пригасав, слабнув або щезав, приходила прострація, пригноблення, і нації легко ставали здобиччю в руках сусіда-чужинця взагалі, що перевищував їх силою свого військового духу. Не дурно такий глибокий знавець психологічних чинників війни, як згаданий нами Ле-Бон, зауважує: «В той день, коли цей дух щезне (у народу), йому немає чого більше губити!»

 
Х
 
Такими, загально беручи, уявляються нам ті головні та деякі конкретні завдання з обсягу взаємовідносин держави та війська, що виступають перед українською військовою літературою як найбільш потрібні і невідкладні та вимагаючі широкого дослідження над собою. Всі вони, і взяті докупи, і кожне зокрема, є цілиною, що чекає працьовитих ратаїв і творчо-наукової оранки. Всі вони в загальній програмі, що за її переведення мусять взятися наші воєнні письменники, мають своє місце і значення, може, не однакової ваги, але, в кожному разі, варте уваги. Не будемо говорити про перешкоди для поконання цих завдань, краще переймемось одповідальністю і потребою праці в напрямку створення творчих цінностей для військового будівництва і оборони нашої державні Радість творчости дасть вище моральне задоволення кожному, хто працюватиме для великих майбутніх завдань, що не будуть здійснені, як тільки при умові попередньої підготовчої праці, падаючої на наше покоління. Труднощі праці до певної міри улегшуються можливістю користуватись чужим досвідом і літературним капіталом інших військових культур, у яких чимало можна запозичити і для перетворення на національному ґрунті. Ті питання, що сьогодні хвилюють та інтересують українських воєнних письменників, мають аналогії в чужоземному військовому досвіді, з вислідів якого українська воєнна література може користуватись не лише в формі засвоєння певних цінностей її в процесі створення оригінальних творів, а і шляхом перекладу кращих творів світової воєнної науки та літератури на нашу мову. Вони не зашкодять, навпаки, збагатять наше військове слово, нададуть йому більше різно-манітности та приваблюючого інтересу!
Рівноцінною, однаково відповідальною є праця воєнних письменників в спеціяльній галузі фахового воєнного з н а н н я і питань, що мають інтерес для військових кіл виключно. Різниця між тою працею, що її провадить військове слово для широкого громадянського вжитку в обсязі широких проблем воєнно-державного характеру і тою працею, що стосується чисто військовик інтересів, полягає в тому, що в першій можуть узяти участь і нефахові воєнні письменники, тоді як друга падає виключно на робітників військового слова, яких тут нікому заступити. Це покладає на них тим більшу відповідальність і поглиблює почуття обов'язку, як фахових письменників, перед тою військовою групою, що буде на їх писаннях учитися, розвивати свій світогляд військовий і збагачувати свої знання та перетворювати їх у гармонійну суцільність.
Безмежно великі простори відкриваються перед українськими воєнними письменниками в цьому напрямку, як і різноманітні ті завдання, що їх вони повинні здійснити в цій галузі. І учений теоретик з освітою академії генерального штабу, і умілий популяризатор, і технічний фахівець — знавець окремих галузей воєнної зброї, і перекладчик — кожний знайде своє місце в тій величезній праці, що її повинна перепровадити наша воєнна література в зв'язку з загальною програмою нашого військового будівництва. її ідеал: дати пересічному військовому (як старшині, так і грамотному козакові) все те, за допомогою чого він міг би задовольнити жагу воєнного знання, що потрібно йому для опанування мистецтва бути воякою-бійцем. Сягаючи до здійснення цього ідеалу, вона напруженою систематичною працею своїх творчих умів мусить утворити таке багатство української воєнної літератури, що і якістю своєю, і кількістю було б цілком вистачаючим для потреб військової освіти, на всіх її ступенях навчання і лектури, і не вимагало б постійного звертання до чужоземних джерел, бо все цінне, варте уваги, негайно в українському переказі було б приступним для широкого військового загалу. Як і кожний ідеал, такий стан нашої воєнної літератури не зразу може бути осягнений, а проте, він мусить світити діячам нашого військового слова, мусить стимулювати їх працю в цьому напрямку. Творчі можливості української військової думки і рівень підготовленосте наших військових сил більші, ніж звичайно думають, і вимагають тільки певних умов для свого реального виявлення. Ці умови все були несприяючими на протязі нашої актавної боротьби за державність, але, не дивлячись на це, перші початки воєнної літератури пощастило створити, і треба тільки, щоб дальший розвиток її був більш інтенсивний та програмовий.
Увагу воєнних письменників наших не можуть зокрема не притягти такі теми, як: 1) найдоцільніша організація збойної сили української держави; 2) конструкція управління нею, від вищих органів почавши і периферійними клітинами скінчивши; 3) принципи і методи військового навчання; 4) завдання, програми і методи к[ультурно]-освітньої праці у війську; 5) оцінка норм (статутів і законів та інш [их] «положень» та реґулямінів), що ними нормується життя українського війська та провадиться підготовка його до війни; 6) усталення для наших відносин питомої ваги окремих родів зброї; 7) організація навчання і виховання командного персоналу; 8) єдність воєнної термінології, що в наших умовах набирає особливо великої ваги; 9) справа утворення популярної воєнної літератури, як загальної, так і фахової, для підстаршинського і козачого персоналу армії. Все це, для прикладу взявши, і ряд інших справ облогом, ще мало ораним, стелиться перед українськими воєнними письменниками і вимагає від них великої творчої уваги до себе. Диференціяція праці в зазначених напрямках і темах є неминучою, бо кожна галузь воєнного знання, хоч і об'єднується у вищій синтезі стратегії, а проте, потребує певної автономізації, спеціяльних літературних джерел як засобів для удосконалення і знаряддя для популяризації.
Знайомство з надрукованими вже творами української військової літератури і з титулами опрацьованих до друку рукописів, число яких не є вже таким малим і свідчить про великі можливості в цій справі, насовує певне бажання внести коректив до дотеперішньої праці. Помітна певна безсистемність і випадковість у виборі тем; особливо це треба сказати про перекладні твори з інших мов, де пере-кладчики спиняють свою увагу і витрачають час не завжди продуктивно: перекладають твори другого, мовляти б, сорту, тоді як більш цінні з тої ж галузі і більш придатні для нашого вжитку залишаються без уваги.
В зв'язку з цим виникає потреба уло-ження певного реєстру найбільш цінних творів, переклади яких з інших мов були б бажаними для нашого вжитку. Уложений авторитетними знавцями справи, він упровадив би певну систему в працю перекладчиків і зробив би її більш продуктивною та матеріально навіть корисною для перекладчиків.

 
XI
 
Значення ідеологічної праці української воєнної літератури полягатиме для наших військових кругів між іншим і в тому, що вона допомагатиме їм скристалізувати свої фахові знання в певну систему, надасть їй питомі риси єдности і прищепить собі те, що в літературі і військовому житті зветься військовим світоглядом, чи доктриною воєнною. Було б невірним перебільшувати значення органів воєнної літератури в цій справі; воєнні доктрини витворюються не тільки кабінетними теоретичними працями військових авторитетів і спираються не лише на статутах, положеннях, інструкціях та підручниках. Вони отримують своє хрещення в попередній організаційно-підготовчій праці до останніх. Але й досвід бойових операцій без участи в освітленні його воєнною літературою не буде використаний заінтересованими кругами в належний спосіб. В зв'язку з цим студіювання воєнного досвіду і установлення гармонії між висновками його, з одного боку, і теоретичними нормами та підставами воєнної науки з другого набирають великої ваги і визначають в цій праці воєнним письменникам не останню ролю.
В українських умовах ідеологічна праця в зазначеному напрямку особливо потрібна. Ми маємо і с в і й воєнний досвід, і с в о ї норми, свої підстави, за допомогою котрих провадили організацію війська, його навчання і виховання. Цілокупність останніх не можна визнати за вичерпуючу і відповідаючу всім вимогам військової справи, як не можна і якість їх визнати скрізь однаковою, але й той матеріял, що його посідаємо, уявляє певну цінність для майбутнього будівництва української армії і, як такий, потребує опрацювання і аналітичної оцінки, що у висновках своїх неминуче приведе до необхідності» запровадити певні корективи до теперішньої практики, поглибити підстави нашої військової справи, а ідеологічно удосконалити їх. Надзвичайно інтересною з цього погляду є та праця, що перепровадили її після останньої війни французькі військові кола: на підставі висновків кривавого досвіду 1914—1918 рр. вони переглянули в с і статути свої, проревізували в с і норми свого військового навчання та виховання, всі організаційно-технічні підстави для майбутньої війни, не спиняючи творчих зусиль у цьому напрямку по сей день. Без знайомства хоча би з головними вислідами цієї напруженої і високої своїми якостями праці ледве чи можна обійтись кожному, хто бере чинну участь у національно-військовому будівництві свого краю, а тим більше тому, хто відповідає за нього. Коли у французьких умовах радість збройної перемоги над ворогом не приспала творчости, а навпаки, викликала буяння її, то в наших умовах загальні інтереси національного будівництва ставлять питання про аналогічну працю в площині обов'язкової програми військово-національної праці. Правда, психологічні передумови для такої праці є в нас ніби не такими сприяючими: переживання, викликані примусовим відходом нашої армії з рідних теренів, знижують літ думки, угашають дух творчости. Але така прострація своїми виснажуючими крилами зачіпає тільки тих, хто морально несильний і національне невипро-бований, хто не почуває в собі гарту війни і у кого почуття національного обов'язку не є глибоке. У націй морально здорових, життєздатних, як і в окремих одиниць їх, а тим більше військових, воєнні невдачі не стають джерелом прострації, навпаки, відіграють ролю того ферменту, що будоражить, викликає бажання направити лихо, «взяти реванш» за нього. На цьому психологічному ґрунті, спе-ціяльно серед військових кіл даної нації, виростає бажання студіювати причини, що призвели до невдач, і шукати найкращих засобів для нитримання воєнного іспиту на майбутнє. Згадка з воєнної історії тої ж таки Франції і тут буде незайвою для нас. Війна її з Німеччиною в 1870 р. кінчилась великим нещастям для неї. Але діткнуте і ображе-не в своїй гідності національне почуття не могло помиритись із зневагою. Спеціяльно в армії почалась напружена праця і плекання «духу реваншу», що було не бундючним тільки і не тільки агітаційним явищем, ні, воно йшло в парі з розумною систематичною працею шукань, удосконалення, що почало в багатьох відношеннях дорівнюватись високому рівневі німецької військовости, а де в чому викликати навіть із боку німців певну сторожкість і побоювання. Перемога французів 1918 року, при всіх інших сприяючих умовах, і стала можливою, дякуючи тому, що період від 187-го по 1914 рік не був змарнований французькою армією, а навпаки, доцільно використаний нею.
Недаром про французьку воєнну доктрину кажуть, що вона «народилась у нещасті поразки (1870 р.), а її хресним батьком були непевність і розпач» (Режіналь Канно).
Чи не відчує українець, особливо військовий, аналогії між ситуацією, що ми в неї попали після 18 листопада 1920 Року, і тими обставинами, що випали на долю французів в 1870 р., і чи не прокаже ця аналогія нашим патріотичним військовим колам напряму для їхньої праці в ім'я світлого майбутнього? Отже, і серед наших рядів розпач опановував слабодухами, а для морально здорових і національне свідомих був і є стимулом для творчої праці і шукання шляхів для направиі А в зв'язку з цим, чи не виступить виразною і відповідальною та роля, що випадає воєнним письменникам у виконанні ними патріотичного обов'язку спеціяльно в дані переходові часи? Той, для кого патріотизм не є «празнич-на одежина», а «труд тяжкий—гарячка невдержима» (І. Франко), не може не витягти з цього висновків, обов'я-зуючих до праці ^ стимулізуючих її.
Матеріялу для неї є досить. Те, що з нашого власного воєнного досвіду ми зуміли чи вспіли зафіксувати, абсолютно не вичерпує його. Опрацьовані нашими відповідальними кругами схеми військової організації, «статути» різні, положення, деякі законодавчі новели, дотичні військової справи, і, нарешті, початки літературних монографічних праць, присвячених оглядові і оцінкам наших недавніх операцій, лише в невеликій частині виявили багатий скарб, що таїться в цьому досвіді і що вимагає дальшої дослідницької та конструктивної праці над собою.
Та й те, що вже вилилось у певні норми, вимагало б перевірки, з огляду на спішність праці, з якою вони були зафіксовані. Зокрема, була б дуже потрібна оцінка наших «статутів», з зазначенням моментів несогласованости та встановлення гармонії між ними. Такої ж перевірки вимагають і схеми організаційні нашого військового управління, на яких відбились намули переходових моментів і випадкових політичних впливів, від чого їх треба увільнити, сконструювавши [схеми] найбільш доцільні і відповідаючі нашим національним інтересам та майбутній обороні.
 
XII
 
Спеціяльна галузь воєнно-історичних досвідів, започаткована щодо новітньої нашої історії працями ген. хор. Капустянського, вимагає значно ширшої програми і мусить включити в себе взагалі історію України з військового погляду. В цьому напрямку для українських дослідників одкриваються широкі перспективи і майже незорані можливості, бо українська історіографія мало цікавилась спеціяльно воєнними моментами минулого життя нашого народу, побіжно тільки торкаючись їх. Тим часом знання спеціяльно воєнної історії нашого краю є не тільки потрібним, а і обов'язковим для українських військових кіл. Лектор цієї дисципліни сьогодні опинився б у дуже скрутних умовах через брак суцільних і зводочних праць у даній галузі.
Виховуючи національну армію в дусі любови до батьківщини і самопожертви для неї не зможемо цього завдання доконати, коли не дамо ясного образу минулої воєнної боротьби українського народу за свою державну волю. А в цьому образі є стільки лицарського, величавого і приваблюючого, поруч з тяжким та трагічним, що воно викликатиме найбільші емоції в душі вояка і збуджувати буде наишля-хетніші струни його душі. Коли будемо знати устрій стародавньої української армії, коли вивчимо науково найбільш визначні операції з війни [віків] XVI—XVII і першої половини XVIII, то глибше зрозуміємо і нашу долю історичну, і наше сучасне становище, а через це з більшою обережністю будемо уникати помилок у новітніх змаганнях за здобуття державности.

 
XIII
 
Воєнно-історична освіта буде ширшою, коли вона захоплює межі всесвітньої воєнної історії. В зв'язку з цим і на цьому полі українському письменству відкриваються величезні перспективи: дати найцінніші в українських перекладах твори, присвячені згаданій галузі воєнної науки, чи подбати, в міру можливого, про опрацювання оригінальних. Праця в зазначеному напрямку буде неповною, коли вона не спиниться з спеціяльною увагою на останній великій війні 1914—1918 років та не розкриє різноманітного змісту її. Та величезна вже своєю кількістю і цікава своєю якістю література на різних мовах, що її викликала ця війна, приваблює до себе кожного, хто хоче збагнути «тайну» її і, на підставі повчаючих висновків, заглянути в невідоме обличчя майбутніх воєнних конфліктів.
Знати хоч би найкращі твори повоєнної світової літератури є обов'язковим для кожного українського старшини, як обов'язком наших воєнних письменників є ознайомити нашу .громаду військову з цими творами, чи то в перекладах, чи то в стислих переказах і рефератах. Ясна річ, що праця наших письменників у цьому напрямку буде ціннішою, коли вони підійдуть до оцінки минулої великої війни з погляду інтересів української військової справи і дадуть ряд оригінальних праць з цього обсягу. Потреба власне такої праці випливає з тих, приваблюючих часом до себе увагу, висновків, що до них прийшли деякі дослідники минулої війни в оцінках питомої ваги поодиноких її чинників. На підставі недавнього досвіду приходять до висновків про зменшення значення окремих родів зброї, що дотепер відігравали головну ролю; натомість висовують першорядне значення для майбутніх війн інших родів зброї, наприклад, авіяції, електротехніки, хемічних знарядь тощо. Фахове захоплення дослідників, обставлене часом ніби переконуючими аналізами, утворює картину «переоцінки цінностей» і порушення звиклих критеріїв, що вимагає певної орієн-товки в суперечних поглядах і нових прогнозах. В якій мірі ця переоціночна робота може змінити оправданий досвідом погляд, що для війни кожний рід зброї має свою вагу і заслуговує однакової уваги,— вияснити це є поважним завданням наших воєнних письменників.
Ставлячи перед українською воєнною літературою ряд окремих питань і тем для їх досліджування, та умотивовуючи ідеологічно потребу наукового з'ясування їх певними міркуваннями, з конечности короткими та схематичними, ми мали на увазі накреслити лише загальний напрям, в якому повинна провадитись творча праця наших воєнних письменників. Для нас ясно, що межі її значно ширші, ніж ті, що ми спробували зазначити. Висовуючи, проте, згадані завдання, ми уважали необхідним притягти до них увагу, з огляду на те, що програма державного будівництва на Україні в його військовій галузі невідкладно вимагає  першу чергу полагодження власне цих завдань чи хоч нагромадження матеріялу для полагодження. Будівництво держави потребує великої підготовчої праці і знання засобів будівництва, себто того, що, правду кажучи, нам не скрізь і не завжди вистачало, а зокрема і в дільниці військового будівництва. Інтенсивна праця воєнного письменства в зазначених напрямках заповнить ті прогалини, що досі давали себе відчувати, і дасть в наші руки більш певні знаряддя для виконання нами, військовими, свого обов'язку перед батьківщиною.
Ті асоціяції, які навіваються згадками про «Табор» з нашої історичної старовини і про які ми згадували на самому початку нашого нарису, хай послужать для нас незайвим стимулом для невсипущих шукань і чесної служби, що її повинно провадити вільне українське військове слово!
На Україні, окупованій давнім історичним ворогом, цього слова, як ми знаємо, немає. Йому замкнено уста, воно мовчить, зґвалтоване і задушене московсько-комуністичною навалою. Ще більше: людській масі українського народу, що мобілізаційними засобами втягається до Червоної Армії, витравлюють суто національні почуття і прищеплюють отруйливі щепи про «історичну ролю Червоної Армії, як аванґарду пролетарської революції» (слова главкома Каменева), цебто про ролю українського «людського персоналу», як сліпого знаряддя і «пушечного м'яса» в чужих руках і для чужих йому цілей. В зв'язку з цим потреба існування і творчої праці вільного українського слова взагалі, а військового зокрема, набирає особливої ваги: воно повинно зберегти традиції воєнної боротьби за державність, повинно створити і виплекати в тяжкі переходові часи великі животворчі цінності і передати їх для вжитку своєму народові в нових його змаганнях вибороти і охоронити власну державу.

 
 СИМОН ПЕТЛЮРА  СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ 
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi