Make your own free website on Tripod.com
 СИМОН ПЕТЛЮРА 
СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ  
Digital Ukrainian Library
 Статті та документи 
РІК МОВЧАННЯ

Вступаючи в другий рік війни і продовжуючи, спільно з рештою населення Росії, нести незліченні і тяжкі жертви цієї війни, українське суспільство сьогодні, більше ніж будь-коли, відчуває гостроту того обмеження, що його воно зазнало вже в перші дні війни, якого воно нічим не викликало та яке досі ніким не вияснено, і нічим, по суті, не виправдано.
Двадцятого липня, як відомо, було припинено щоденну українську газету «Рада». Застосовані щодо цього видання заходи швидко потягли за собою низку інших, такого ж роду. Затримано було готові до випуску чергові книжки українських журналів «Світло» і «Літературно-Науковий Вістник»; конфісковано українські книги, а їх авторів та видавців притягнено до суду; з формальних причин було відібрано дозвіл на видання таких журналів, як «Записки Українського Наукового Товариства» і, нарешті, коло дій і розпоряджень, спрямованих проти нашого рідного слова, замкнулося постановою з 9 січня 1915 року, силою якої взагалі у с і українські періодичні видання припинено.
За що?
Ми не знаємо, та й ледве чи можливо знайти задовільну відповідь на це питання. А тим часом це питання залишається нерозв'язаним, протягом року воно турбує і приковує увагу всього українського суспільства. Позбавлене рідного слова і звичних органів вислову своїх думок та поглядів, своїх прагнень і сподівань, воно опинилося в стані якоїсь анабіози, наче якась відрізана скиба, відсунене від участи у виконанні надзвичайно важливих завдань, які висунула війна і що їх можна вирішити тільки за участи всього різноплемінного населення Росії.
Повторюємо, ми не знаємо причин і міркувань, що потягли за собою припинення українських видань. Але, які б не були ці причини, можемо твердити, що вони значною мірою вигадані та накинені владі і не могли знайти достатнього виправдання у змісті українського життя, в його історичних традиціях, в його сучасних прагненнях. Та якщо ми не знали і не знаємо причин припинення друкованого українського слова, то ми боляче відчули наслідки заходів супроти нього.
Навколо українців та українського питання почалась та й досі триває якась вакханалія, суд і осуд, підшіптування і підморгування, обплутування тенетами хитрих інтриг, навмисне вигаданих чуток, наклепів і легенд, 'безглуздих та фантастичних.
За українців увесь час думали, за українців ухвалювали постанови, українцям підсовували й приписували чужі думки і чужі погляди, а проте, за ці погляди їх судили, звичайно, безжалісно, і виходило нібито по заслузі. А підсудний увесь цей час, уже цілий рік, мовчить, безсилий навіть заперечити «суддям», сказати про себе правду, відкинути з огидою і бридливістю обвинувачення, які йому закидають. Тим часом хвиля обвинувачень підносилась щораз вище, заливаючи і топлячи культурну роботу, культурні цінності й досягнення. На гребені цієї хвилі виринали підглядачі з «Києва» та подібних видань і з криком «Гату! Візьми його!» заглядали до щораз інших місць, де виявлялось національне життя. До всього приглядаючись і все обмацуючи, вони сьогодні знімали з школи табличку з бунтарським прізвищем покійного діяча народньої освіти, що залишив щедрий дар для школи; завтра йшли до кінематографа й театру, контролюючи тут і адміністрацію, і цензуру та вимагаючи від них зняти цей фільм, заборонити ту чи іншу п'єсу; наступного дня показували пальцем на Українське Наукове Товариство і дивувалися, чому воно ще й досі не закрите, а ще через день ці невігласи на-вально розв'язували складні питання філології, вимагаючи нових обмежень щодо «мазепинського правопису і мазе-пинського добору слів» для того, щоб іще через день націлитись на нову, ними ж вигадану, «небезпеку». Цим підглядачам плескали їх друзі та однодумці з інших видань, усім нам відомих, які зі свого боку підігрівали атмосферу запідозрювання усього, що мало хоч якусь рису національно-культурного обличчя українства. Практичні заходи і почини у викорінюванні українства знаходили ідеологічне вияснення і виправдання в тій антиукраїнській базі, яку створили були пп. Струве, А. Погодін і яку, як несподівану знахідку, підхопили, прийняли та закріпили діячі з «Києва» та «Нового Времени». Врешті-решт і внаслідок усього цього розгуканого відьомського шабашу українці опинилися в становищі людей, обплутаних тенетами інтриґ, наклепів, та, не маючи своїх друкованих органів, позбавлені будь-якої можливости боротися з накиненими на них обвинуваченнями, які, на жаль, дісталися і на сторінки чистіших і прогресивніших органів російської преси. Утворилося становище, за якого громадяни, що віддають державі у час випробування, яке її спіткало, усе, щоб допомогти їй успішно вийти з цього випробування, що несуть усі жертви і злигодні війни,— змушені нести ще одну жертву, яка боляче ображає їх національну гідність, яка цілком нікому не потрібна і, повторюємо, нічим не виправдана.
Досить цієї занадто довготривалої жертви!
Виконуючи свої обов'язки перед державою, українці мають право на те, щоб у час, який вони переживають із рештою населення Росії, число обмежень і жертв було якнайменше, а тим паче, коли ці жертви нічим не викликані, зайві та шкідливі, як для тих цілей, в ім'я яких змушують їх терпіти, так і для того, хто терпить.
Занадто довго терпіти такі жертви українцям тяжко. Вони надто втомились від наваленого на них тягара, безцільного, непотрібного, що викликає тільки подратування й невдоволення.
І якщо скликана знову, в годину нових випробувань, Державна Дума серйозно турбується переглядом і полагодженням тієї невпорядкованости в суспільному житті, що про нього нині заговорила і урядова влада, то українське суспільство має право розраховувати на негайне виправлення заходів, ужитих до українського слова. Ми стверджуємо, що ця непотрібна кара була допущена, щоб догодити партійним міркуванням, бо невелика кількість партійних авантуристів, розраховуючися з осоружним їм відродженням українського народу, використала місцеву військову владу, викликавши з її боку заборону українських видань, які завжди були більмом в оці цієї купки ділків, що захопили в свої руки монополію патріотизму і розуміння державних потреб, а насправді, під прапором патріотизму і користуючися обставинами воєнного часу, дбають про свої цілі. Оті цілі — обмежені й нікчемні,— але разом з тим дуже шкідливі, і в них, власне кажучи, і криється основна причина того безладдя, що виявилося після однорічного періоду війни.
Український народ має право на те, щоб не зазіхали на його душу,— поверніть же нам наші газети, наші журнали, наше рідне слово! У дні воєнних бур і струсів, у дні розладу господарського життя країни не слід зупиняти духовних і культурних функцій народнього організму,— поверніть нам відібране і дайте нам продовжувати нашу громадську роботу на благо народу в наших товариствах і організаціях! Ми віддали й віддаємо державі усе, що вимагають обставини і потреби бурі, яка знялася й не стихає: своїх синів, братів, своє життя, терпимо нестатки й жертви,— не створюйте ж нових непотрібних жертв, що тільки вносять розлад у життя країни!
 СИМОН ПЕТЛЮРА  СТАТТІ і ДОКУМЕНТИ 
Пошук в бібліотеці ІнтерNетрів
ІнтерNетрi