Хреб-Вовкулака так само, як
і всі інші Вовкулаки, був сином престарої Смерті. А як був він одним з
перших її дітей, то й сам вже був дуже старий та немічний, а через те й
немоторний.
Багато тисяч років Хреб вже
тинявся по землі. Перебував він по різних сторонах:
спочатку по більших цвинтарях,
а потім йому давали все менші й спокійніші, де не було важкої роботи. Щоб
його старі кістки мали ¦більше спокою та відпочинку.
Вже більш трьох тисяч років
проживав він на Вкраїні. Знав майже всі наші видатніші цвинтарі; знав,
де поховано того чи іншого нашого славного небіжчика, бував на знаменитих
бойовищах, де колись річками лилася кров козацька, й багато доброго зробив
він для чесних кісток шляхетних мерців — запорожців. Тепер же сидів на
цвинтарику малого села й совісно виконував свої нехитрі обов'язки.
Та, по правді кажучи, не було
там чого й виконувати: таке було спокійне й тихе те село. Людей в сільці
було мало, пошесті навідувались рідко, сама Смерть часто надовго про нього
забувала, отож через те й рідко вмирали тут люди. А коли хтось і помирав,
бо вже через старість не міг далі жити,— то родичі та односельці довгі
роки пам'ятали небіжчика. Вони відвідували покійників не тільки «на гробках»,
айв свята, і в неділі та добре доглядали могилки. До того ж і цвинтар був
у гарному, затишному місці, поміж двох зарослих байраків, в старій леваді,
над тихою, блискучою річкою.
На цвинтарі у Хреба завжди був
повний лад та порядок, і статечний Вовкулака міг вільно відпочивати на
старість.
Кожної ночі виходив він зі своєї
хатинки, що була під хрестом найстарішої могили козака-запорожця Заграйдуди.
Тихим кроком обходив
усі могилки; де-не-де спинявся, щоб розправити якусь квітку, що її нахилив
чи зім'яв вітер; де-не-де здмухував порох з старого хреста; деінде підрівнював
доріжку поміж могилками. А потім виходив на узгір'я, клав біля себе на
землю свою блискучу лопату, сідав на улюбленому пеньку й дивився через
цвинтар на річку, сиві горби та блакитну імлу, що обхоплювала собою далеку
далину...
Коли ж була тиха місячна ніч,—
то з поля й байраків до нього сходилися Хухи та Мавки. Часом причвалає
сусідній Упир чи прилетить кілька стареньких Відьом. А іноді, найчастіше
напровесні, коли між байраками ще не висихав потічок, припливали з річки
чарівні, за- думливі Русалки. Всі вони були раді послухати цікавих оповідань
мудрого Хреба, що» так багато бачив та чув за свій довгий мандрівний вік.
Навіть Лісовик, теж старий і мудрий, поважав Вовкулаку, бо ж той бував
і по степах, і по лісах, і по великих містах. Тим то й Водяник, всіма поважаний
бородатий дід, не говорив Хребові інакше як «дідусю», дарма, що й він мав
також не одну тисячу років за плечима. Але ж, звісно, що Водяники найменше
знають про світи, бо вони так, як і Домовики, здебільшого увесь свій вік
сидять тільки на одному місці — в своїй річці, в озері чи там у болоті...
І старий Хреб розповідав до
півнів...
Одного похмурого дня на цвинтар
принесли нового мерця. Зібралося тут стільки людей, що за весь час свого
господарювання в цьому місці Хреб ще ніколи й не бачив. Увесь цвинтар заповнили
не тільки місцеві та сусідні селяни, а була також сила незнайомих панів,
що понаїздили відкілясь з далеких країн.
Ховали з великою учтою багату
паню з сусіднього села, яка, вмираючи, написала заповіт, щоб її конче було
поховано на цьому тихому кладовищі, що лежало в такій чудовій місцевості.
Хреб раз у раз бував смутний
в день кожного похорону, бо ж йому було шкода й таких людей, яких приводила
сюди його мати Смерть, а ще більше тих, що плакали та побивались за небіжчиками.
Не знали ж бо вони, що Смерть навмисне переводить з цього світу на той
світ тих, кому або ж було тут погано, або ж в близькому часі загрожувала
страшна небезпека та горе...
Сьогодні Хреб не тільки сумував,—
він був ще й дуже незадоволений. Вовкулака не любив панських примх та бучної
пишноти, з якою ховали мерців-панів. Не любив, бо гадав, що мертвий не
потребує земних розкошів, а по-друге — вважав, що там, де з'являється його
справедлива мати Смерть, повинно бути найбільше тихого та щирого жалю,
а не фальшивий, гучний, показний розпач...
І тепер він дивився з-за своєї
могили на всю ту пишноту з великою прикрістю. Слухав, як ті пани, що ніби
прийшли плакати над мертвою, розповідали один одному всякі веселі речі
й непомітно сміялися, бо ж їм цілком байдуже було до небіжки. Чув він,
як вони гудили та осуджували її. Як лаяли, що вона звеліла поховати себе
на глухому цвинтарику глухого села, до якого їм було далеко й незручно
їхати. Ще дужче обурювались ті, що мали забрати собі в спадщину добро покійної.
Вони навіть забули притишити свої голоси й, відступивши набік, гірко нарікали
на небіжку, що вона так багато свого добра пороздавала ще за життя всяким
бідним людям. А ще більше лютували вони на тих, що поховали померлу в дорогих
шатах та дорогоцінних прикрасах. Все те,— думали вони,— можна було б продати
за великі гроші й забрати собі.
— Нехай би вже каверзувала,
як хотіла, поки була жива,— гримали вони.— А то ж на тисячі забрала всякого
майна ще в домовину з собою! Це ж просто грабіж! Грабіж бідних родичів!..
Всі ті розмови слухав Хреб й
все дужче насуплювався. Тільки те його й потішало, що пані за життя була
добра, бо роздавала своє майно
вбогим. Тим ще гірше йому було слухати ту лайку, якою частували її родичі
над незасипаною могилою. Й він ухвалив, що буде пильно доглядати могилку
доброї пані та всі ті квітки, що на ній повинен був посадити особливий
садівник, котрого привезли з міста.
Але ж розмови на кладовищі чув
не тільки сам невидимий Вовкулака. Чули їх і два злодії, що прийшли подивитися
на пишний похорон та сподівалися щось украсти у великому натовпі людей.
І коли вони довідались, що в тій труні лежить не тільки само тіло покійниці,
а ще й багато дорогоцінностей, то й намислили лиху річ.
Тієї ж ночі, коли навколо було
темно-претемно, мов у каламарі,—. ті два злодії прийшли з лопатами на цвинтар.
А саме того вечора Вовкулака Хреб довго працював. Треба ж йому було порозправляти
пом'яту людьми під час похорону траву, пригладити нову могилку, позатуляти
в ній всі щілини та шпарки, порозправляти стьожки на вінках, порівняти
квітки. І от, коли саме він поробив уже своє діло, то зачув, що хтось рипнув
хвірткою. Він спинився саме біля панської могили й чекав. Тим часом просто
до нього підійшли дві людських постаті.
— Здається, тут! — промовив
один, впізнавши нового білого хреста.
Другий нахилився до могилки,
пошкро-мадив пальцями свіжу, ще незлеглу землю й відповів:
— Вона... Ну, мерщій за роботу!..
Ніч саме така, що ліпшої й не треба. Ніякий мрець не схоче вилазити з теплої
труни та й жодний чортяка сюди не прийде! — грубо жартував злодій.
— Та напевне й сам Вовкулака
боїться лазити в такій темряві,— засміявся й другий, скидаючи з себе одежину
та приправляючи лопату.
По тому вони враз взялися копати.
Хреб не довго роздумував. Він розправив свої пазурчасті руки, як лапи у
шуліки; високо підвів вгору свою лопату й випростався перед злодіями.
— Ні, ледацюги!.. Я пітьми не
боюся так само, як і вас...— гукнув він так гучно, як вистачило сили його
старечому голосові.— Геть звідси!..
І він замахнувся на них лопатою.
Його сіро-сиве, мов вечірня імла, волосся засвітилося, як порохняве дерево,
фіалковим світлом; жовте кощаве тіло вирівнялось і стало дуже високе, а
з лопати посипались іскри.
І У злодіїв чуб поставав свердлом.
Вони остовпіли й не могли ворухнути жодним членом...
Але ж саме в цей момент в селі
заляпав крилами перший півень і голосно прокричав:
— Ку-ку-рі-ку-у!..
Хреб затремтів, аж йому задзвонили
кістки, немов хтось потрусив торбинку з скляними пляшечками. Волосся його
потемніло, лопата згасла, й він .непомітно шугнув у свою хатинку. Тільки
пролунав у повітрі, мов виття хуртовини, його сумний, тужливий плач. Вовкулака
вмить втратив свою силу: вже кінчалася ніч, й він мусив бути вдома-Коли
Вовкулака зник, злодії отямились. Волосся ще стояло на їхніх головах, як
щітки. Зуби їм клацали, руки й ноги трусилися, але ж вони були запеклі
злодії й швидко опанували собою.
— Тьфу! — сплюнув один.— І приверзеться
таке чортовиння!.. Робімо швидше, бо вже співають півні. Можемо не встигнути
до світанку...
Й вони швидко почали відкидати
м'яку землю.
Хреб тихо плакав, сидячи в своїй
хатці. Він бачив відтіль, як злодії розрили свіжу могилу, як розрубали
сокирою золочену труну й постягали з небіжки всякі дорогоцінності: персні,
сережки, хрести... Вже ранком, аж коли почало сходити сонце, тільки тоді
злодії повтікали з цвинтаря.
Якось того дня ніхто з людей
не приходив
на цвинтар, а бідолашний Вовкулака
вдень не смів привести до ладу могили. З великим нетерпінням чекав він
ночі, міркуючи, що покличе собі на поміч когось з ближчих своїх сусідів:
чи Того, що в скелі сидить, Кам'яни-ка, чи Упиря, чи навіть і старого Лісовика
з Хухами... І тільки почало поночіти, Хреб вже не міг далі стерпіти й виліз
зі своєї хатки...
Він підійшов до могили, свиснув
на лисиць, посварився лопатою на вовків й скочив у яму. Тільки він схилився
над останками небіжки, щоб обережно позбирати їх докупи, як зачув нагорі
чиїсь кроки.
Хреб раптом звівся на рівні
ноги й оглянувся. Якийсь пастушок, видимо, запізнився з лук зі своїми вівцями.
Великий білий цап перескочив через рівчак та виспу
цвинтаря й плигав по могилах, а за ним гонився пастушок.
Вовкулака замахав цапові руками,
щоб той ішов геть з кладовища, але ж цап дивився в другий бік і нічого
не бачив. Тоді Хреб виплигнув з могили й хотів непомітно сховатися за кущем.
Однак саме в той момент пастушок наблизився до ями. Він угледів, як майнула
біля нього бліда Вовкулакова тінь, побачив розриту яму, пошматоване людське
тіло, обгризені кістки...
З страшним криком кинувся хлопчик
тікати до села. Там він розповів, що бачив. На цвинтар збіглися всі селяни...
— Не інакше, як Вовкулака розрив
ту могилу чужої пані й пообгризав її кістки! — говорили повні жаху люди...
А ні в чому не винний Хреб,
котрий прикладав усіх зусиль, щоб оберігати спокій усіх померлих та лад
на цвинтарі, голосно стогнав з жалю та образи... Люди ж дивувалися, як
гулко реве цього тихого вечора вітер в байраках, й з того часу страшно
боялися ходити на цвинтар, особливо увечері!..